Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки — хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі військові новини.
Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття.
Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.
Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі.
Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя… I ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.
— Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.
Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.
— Боже, як хороше!..— скрикнув хлопець і занімів на місці.
Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий військом, — на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі…
То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.
Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов кривава річка до моря.
За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.
Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.
Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.
— Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки.
Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.
Він поспішався недаремно — те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків.
«Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!»
Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.
— Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше!
У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо.
Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан.
«До козаків!.. Шукати братів!..»
А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.
— Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував меншого брата й дивився на його веселими очима.— Бач, який ти вже виріс!
— А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал. — Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко?
Проте з розпитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куреня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер розповідали один одному свої військові пригоди.