Лейба приклав палець до рота і показав на двері. Зрозумівши, що жид має говорити щось таємне, пан Януш позачиняв двері. Але Лейбі й того було не досить, — він позачиняв ще й вікна і обдивився, чи немає кого під ліжком та у шахві, і, тільки скінчивши свій огляд, став напроти пана і сказав з таємницею:
— Яснійшому панові треба везти доньку у Варшаву… А я можу за тисячу злотих добути панові добрий ридван з кіньми.
Пан Януш здивувався:
— Хто тобі набрехав, ніби я хочу тікати з Львова?
— Ну, я так собі міркував… Адже ласкавому панові годиться держати панночку далі од козаків…
— Всім нам треба бути далі од козаків, так ми ж тут за мурами й за гарматами!
— О вельможний пане!.. Як уже козак у когось закохався, то його й мури не спинять!
— Що ти верзеш? Говори мені навпрямки!
— Я так собі гадав, що вельможному панові відомо, як дуже панна Галина, нехай буде здорова, закохана з козацьким полковником Чорнотою.
Старого шляхтича обурило й розпалило те, що хтось, опріч нього, знає про кохання його дочки, і він, скочивши з місця, вхопив Лейбу за горло:
— Задавлю тебе, пархатий! Як насмів ти таке брехати?
— Ой вай мір! Не давіть так, пане, а то вже нічого не будете знати про те, як панна Галина будуть сю ніч женихатися з паном Чорнотою!
Пан Януш випустив Лейбу і жахливо поточився од нього: «Як? Тут, у Львові, буде Чорнота? Яким робом він тут отіниться… І як те може статись, щоб він побачився з його дочкою?»
Приголомшений цими питаннями, він важко сів на софу і після мовчанки проказав:
— Зараз говори все, що ти знаєш… та гляди, якщо набрешеш, так я розправлюсь з тобою своєю рукою!
— Я скажу, скажу… та тільки… — Лейба простяг праву руку і почав ловити пальцями повітря. — Невже ласкавий пан гадає, що жид нічого не витратив, добуваючи такі відомості?
— Ах ти, іудина душа! Тобі за все треба платити гроші.
— Нехай Бог мене скарає, коли я візьму з пана щось лишнє. Я, бідний жидок, витратив свої останні гроші… Мені дуже заболіло серце з того, що донька такого шляхетного пана закохалася у схизматика…
— Не муч уже… говори, скільки хочеш грошей!..
— Як ласкавий пан дасть мені три тисячі злотих, так я приведу його саме туди, де панна Галина буде женихатися з козаком.
— О, проклятий!.. Яку загнув суму! Ну та нехай вже: я дам тобі ті гроші, як не збрешеш! Говори!
Жид мовчав, смикаючи себе за корінці одрізаної бороди.
— Чого ж ти мовчиш, Іудо? — скипів шляхтич.
— Ой ласкавий пане! Тепер такі часи, що обіцянки — цяцянки. Чи будемо ми завтрoго живі, чи ні, — не знаю. Я дам панові до рук козацького полковника тільки після того, як пан дасть мені до рук три тисячі злотих.
Пан Януш ще з Збаража був при грошах, бо його стосунки з родовитою шляхтою дали йому можливість легко позичити потрібну суму. Після слів Лейби він пішов до шахви, помацав там по шухлядках і подав Лейбі загорнутий у шовкову хустку стовпик золотих грошей.
Лейба наблизивсь до столу, розгорнув хустку, перелічив гроші і, загорнувши їх обережно знову, сказав, ховаючи гроші у кишеню:
— Нехай сю ніч вельможний пан не спить і дожидає мене до себе.
До монастиря єзуїтів, що стояв у ряд з львівськими мурами, біля півночі підходив Чорнота. Наблизившись до окопів, він справді побачив на другім боці їх хвіртку, що звалася Босяцькою через те, що чернеці цього монастиря ходили босі.
На мурах і по баштах єзуїтського монастиря стояло військо, узброєне коштом самого монастиря і тільки йому підлежне. Набрано воно було з усяких безробітних людей та харцизів, хоч би вони були поляки чи українці, і через те підійти до таких людей з грошима Лейбі було дуже не трудно.
Біля самого окопу Чорноту зустрів Лейба і повів стежкою З до великого рівчака. Міст через той рівчак тепер був піднятий, і Чорноті довелося сходити у рівчак дуже крутою стежкою, котру ще здавна протоптали чернеці, бігаючи ночами у передмістя до своїх коханок. Зійшовши на дно рівчака і видравшись по такій самій стежці на другий бік, Лейба підвів Чорноту до залізної хвіртки і спитався:
— Пан полковник приніс гроші? Чорнота вийняв гаман і подав жидові:
— На, єретичний сине! Знаю, що все собі візьмеш, а вартовим даси хіба по п’ять злотих!
— Ай!.. Ласкавий пан звик жартувати!
Лейба весело посміхнувся, сховав гроші у глибоченну кишеню свого лапсардака і, взявшись за залізну обручку, приковану до хвіртки, тричі брязнув нею. У хвіртці одчинилося віконце, і вартовий, пізнавши Лейбу, одсунув великого залізного засова і пропустив як Лейбу, так і Чорноту.
Проминувши хвіртку, Лейба повів полковника довгими суточками і вивів на монастирський двір, проминувши ж його, вони знову увійшли під мури і, врешті, вийшли на вулицю міста.
— Тепер підемо прямо до красуні панночки, — сказав Лейба, — вона, певно, вже чекає пана.
Вони хутко йшли вузькими вулицями. Город уже давно спав, і тільки собаки, налякані за останні дні вибухами гармат і ґвалтом людей, брехали й вили попід ворітьми.