— Ой пане хороший! Ясновельможному панові жарти, а бідному жидові душа мре! Ой вай мір!.. Ріжуть нас, бідних жидів, по всій Україні. Бог послав на нас гнів свій за гріхи наші, і ріжуть козаки діточок наших, мов ягняток… як різали тільки за часів фараонів єгипетських! Та я тепер нічого не боюся! Я зараз пізнав голос пана Йвана й сказав собі так: тепер, Лейбо, не бійся нічого, — Бог послав тобі збавителя!
— Та чого ти справді так нам зрадів? — обізвався Криця. — Що ми тобі — свати чи брати, що ти на нас таку надію покладаєш?
Лейба встав з колін і одповів таємно:
— А хіба пан Криця забув, як його шукали жовніри, коли він ще торік приходив на Волинь підмовляти людей до повстання? А хто пана сотника тоді переховав?
— Так ти ж, вражий жидюго, за те двісті злотих з мене взяв!
— Пхе!.. Двісті злотих!? А інший і гроші б узяв, і полякам на вас виказав! Козаки засміялися:
— Не бісів жид, як викручується!
— І вельможного пана полковника я давно знаю; ще як ви, ваша милость, пане Йване, були простим козаком! Ге! Лейба знає, — у пана добре серце… А тепер я ще панові дам щось таке, що за нього він подарує мені коня — душу мою зрятувати!
— Що ж то ти мені даси? Може, гроші? Так я ж не жидовин, щоб їх узяти.
— Ой!.. Що там гроші! Такому бравому козакові, такому красуню, як пан Іван, та ще й полковникові, хіба потрібні гроші? Йому треба вродливої дівчини… кохання треба… От що. Це тільки нам, бідним жидкам, потрібні гроші!..
— Годі вже брехати! — перебив нетерпляче Чорнота. — Говори, що маєш!
Лейба поліз у глибоченну кишеню свого лапсардака і витяг згорнений учетверо клаптик паперу.
— Це вам цидулка од панни Янушівни!
Чорнота нервово вихопив папірець з руки Лейби, бо йому дуже було неприємно бачити, що цидулка його коханої, той папірець, до котрого вона доторкалася своїми маленькими ручками, була у брудній кишені смердючого жидівського лапсардака.
З каганцем у руках Чорнота пішов до столу і розгорнув папір. Лист був коротенький, написаний по-польському похапцем.
«Мені соромно за батька, — писала Галина, — що він порушив своє слово та примусив і мене до того силою. Моє єдине бажання, щоб якнайскоріше побачитись з тобою, мій любий Іване».
Чорноті стало легко та любо на серці, і, перечитавши цидулку кілька разів, він вдарив рукою по столу і весело гукнув:
— Гей, Лейбо!.. Тягни нам меду… Та гляди — не абиякого, а такого, щоб грав піною, як живий. Ми вип’ємо за мою наречену!
Лейба метнувся кудись і, незважаючи на те, що не запалював собі каганця, скоро з’явився з двома кухлями, а у тих кухлях аж через вінця шумувала піна.
— Поздоров, Боже, вельможним панам пити! — сказав Лейба, кланяючись і ставлячи кухлі на стіл.
— Тепер клич свою Рівку… — сказав Чорнота. — Нехай спряже нам на поход курку та зварить крашанок.
— Ой вай!.. Вельможний пане! Моя жінка й усі діти вже досі у Львові. Вже минув тиждень, як я їх вирядив.
— Ти мені не бреши, христопродавець… а то… Послухай лишень у вікно, що там у місті Перебийніс з своїми козаками виробляє… Гляди, щоб і тобі того не було!
Лейба одчинив вікно, і, почувши з майдану ґвалт і жахливі вигуки, нещасний затрусився всім тілом і кинувся Чорноті до ніг:
— Ой нене… рятуйте мене, пане полковнику! Де ж було лишати тут жінку й дітей, коли тут ріжуть нас, як курчат на шабас… Немає жінки!
— А сам же, іроде, чому не втік разом з жінкою?
— Ой ясновельможний пане! Як же було мені тікати, коли тут саме був добрий заробіток? Такий заробіток, що вже такого, мабуть, і довіку не буде. Тільки кільки тижнів пиячили польські пани й жовніри. Де, пане, точиться кров, там ще більше ллється горілки й котиться грошей!
— Ах, ти, іудина душе! — скрикнув Чорнота. — Що ж тобі з грошей, коли тебе заріжуть, як барана?
— Ой вай… Не кажіть так, мостивий пане! Ви маєте у руці полковничого пернача, щоб мене захистити!..
— Дарма! Од козаків Перебийноса не захистить тепер жида не те що полковничий пернач, а навіть гетьманська булава! Прийшов на вас страшний суд! Чорт надав тобі тут лишатися. Що я тепер маю з тобою робити?
— Дайте, добрий пане, мені коня. Я одягнуся у хлопське вбрання і втечу з міста слідом за поляками.
Чорноті шкода було жида, бо хоч і за гроші, а він часом ставав у пригоді й козакам; до того ж його взагалі вадило од крові неузброєних людей. Через те він нахилився до того, щоб зрятувати Лейбу, а заразом скористуватись з його втечі і переслати листа своїй коханій Галині.
— Добре, — проказав він після мовчанки, — зрятую твою жидівську душу. Та тільки щоб і ти зробив мені за те послугу: догнав би пана Януша і потай од нього передав би панночці Галині листа.
— Зроблю, зроблю, пане! — скрикнув Лейба, цілуючи Чорноті руки і підстрибуючи з радості то на одній, то на другій нозі. — Ой, яка хороша панночка! Ой, яка красуня… Далебі, що перша на всю Україну й на всю Польщу!
Він кинувся до своєї кімнати, одсунув там під ліжком половицю і зник під підлогою, щоб забрати там свої гроші. Чорнота ж тим часом попросив Крицю піти до повку і добути Лейбі коня.