Пiсля того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищi, бо готового вiйська вона майже зовсiм не мала; для того ж, щоб спорядити нове вiйсько, не мала грошей. Доводилося знову звертатись до козакiв. З цього випадку i хотiв скористуватись Сагайдачний i року 1621-го вирядив на польський сейм посла Лаврентiя Деревинського клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено православних єпископiв.
Якi кривди терпiли тодi праваславнi, можна собi уявити з тих докорiв, що висловив Деревинський на сеймi польським сенаторам. Вiн казав мiж iншим так:
«Як помножається в коронi польськiй слава божа, за помiччю нововигаданої унiї? Вже по бiльшостi мiст церкви запечатанi, маєтностi церковнi попустошенi, а по монастирях замiсть монахiв худобу замикають. Через те дiти сходять з свiту без хрещення, тiла мертвих вивозяться з мiст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбiв живуть в нечистотi; не сповiдаючись i не причащаючись, з свiту сходять! Невже це не самому Боговi образа? Невже не помститься за це Бог? Перейдемо до iнших кривд та утискiв нечуваних. Чи то не кривда народовi нашому, що, не кажучи про iншi мiста, чиниться у Львовi? Хто грецького закону — не унiат, той не може мешкати в мiстi, анi торгувати на локтi й кварти, анi до цехiв не може бути прийнятий. Король хоче мати ледве чи не бiльшу половину вiйська од народу руського, а як сей народ буде заступати грудьми сю державу, коли й надалi не буде задоволений в своїх бажаннях та домаганнях? Як ми можемо забезпечити собi спокiй од сусiдiв, коли не маємо спокою помiж себе дома?»
Та всi тi докори українського посла пiшли на вiтер, — сенатори й король були глухi до його промов i нi у чому не хотiли полiпшити становища православної вiри. Тодi Сагайдачний разом з Борецьким та владикою Курцевичем поїхали на Сiч умовляти запорожцiв, щоб не йшли на помiч польському вiйську, поки король не затвердить владикiв. Пiд впливом промов Сагайдачного та Борецького запорожцi давали клятьбу, що боронитимуть православну вiру до загину, а проте, коли королiвський посол сипнув грошима та надавав всяких обiцянок, запорожцi не втерпiли, щоб не пiти на вiйну, бо споконвiку мали вiйну з бусурманами святим дiлом, полiтика ж була їм не зрозумiла. Скiнчилося на тому, що Запорозьке Вiйсько доручило Сагайдачному з Курцевичем їхати до короля клопотатись про ствердження владикiв, само ж пiд приводом Бородавки виступило в поход до Днiстра на помiч Польщi.
Поки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довiдався про те, що запорожцi виступили з Сiчi, і не схотiв нi у чому поступатись на користь як православнiй вiрi, так i козацтву, у розмовi ж з Сагайдачним обмежився самими тiльки ласкавими словами, так що той нi з чим поїхав до козацького вiйська.
Тим часом у вiйську настрiй одмiнився. Бородавцi козаки дорiкали, що не вмiє керувати вiйськом i пiд час сутичок з турками стратив уже багато козакiв; коли ж Сагайдачний прибув до вiйська, запорожцi зараз же скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.
Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козакiв од Днiстра i лишити полякiв без помочi доти, аж поки король задовольнить його домагання, та тiльки, знаючи, що на 35 000 польського вiйська наступає сам султан Осман з величезною для тих часiв силою у 300 000 турецького вiйська, вiн розумiв, що таким вчинком вiддав би польське вiйсько на певну загибель, а саму Польщу разом з Україною на руїну. Вчинити так вiн мав за зраду як Польщi, так i Українi, i через те український лицар обмежився тiльки тим, що ще раз у листi просив короля задовольнити бажання козакiв за їхню помiч у вiйнi, сам же якнайскорiше почав гуртувати бiля себе не тiльки всiх козакiв, а й тих, хто, не бувши козаком, хотiв козакувати.
Збирання козакiв Сагайдачному дуже добре вдалося, бо на його заклики збiглося бiльше, як 40 000 узброєного люду. З тiєю силою вiн i пiшов за Днiстр визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв пiд Хотином оточений турками.
Нападаючи на туркiв несподiвано то в одному, то в другому мiсцi, Сагайдачний зумiв зчинити в турецькому вiйськовi розгардiяш i пробився до Хотина на велику радiсть полякам, що вже бачили свою загибель.
Поляки тим дужче радiли з приходу козакiв, що знали їхню звичку до вiйни з турками й татарами i їх войовничий хист. Турки з свого боку теж мали козацьку силу за бiльшу од сили польської i всю увагу звернули на те, щоб перемогти попереду козакiв, а вже потiм взятися до полякiв. Вони рiшуче атакували козацький табiр, та, не вважаючи на величезну силу бусурманiв, Сагайдачний не тiльки вiдгромив їх, а ще й сам почав чинити на них несподіванi напади, побивав їхнi чати, залоги й окремi загони i навiть вдирався у самий турецький табiр.
На превеликий жаль, мало не з початку боїв пiд Хотином Сагайдачного, що сам водив козакiв у бiй, було поранено кулею у руку. Все козацтво з того зажурилося; гетьман же, ховаючись з своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, водив їх у бiй i надалi.
Вiйна протяглася чималий час, так що польськi шляхтичi з значних родин, занудьгувавши за домiвкою, без сорому потайно тiкали з табору, ховаючись у фури, що йшли за припасом; козаки ж пiд залiзною рукою Сагайдачного мiцно стояли й билися, аж поки султан, побачивши, що нiчого не вдiє, замирився з Польщею.
Вiдходячи з-пiд Хотина, поляки прославляли козакiв i Сагайдачного, звучи їх збавителями Польщi. Сподiваючись, що так тепер дивиться на козакiв i король, Сагайдачний, повертаючись до Києва, послав до нього посланцiв з проханням, щоб за послуги козакiв їм було побiльшено плату, щоб дозволено було вiльно жити по всiй Українi в маєтностях королiвських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було вiру православну.
Тiльки тепер козаки були вже не потрiбнi королевi, сила ж їхня лякала польське панство, i через те король, передавши Сагайдачному через посланцiв трохи грошей на лiкаря, щоб гоїти його рану, переказав тiльки, що волю свою з приводу козацьких домагань подасть через комiсарiв. Пiсля того ж як Сагайдачний розпустив козакiв i повернувся у Київ, до нього прибули комiсари i сказали, що по волi короля вiйсько козацьке повинно бути зменшене до двох, а найбiльше до трьох тисяч, останнi ж козаки, щоб повернулися у пiдданство панам; що ж до вiри, то, мовляв, козакам як i досi не було нiякої кривди, так i надалi не буде.
Така лиха одповiдь короля тяжко вразила недужого на рану гетьмана. Всi його надiї на пiднесення українського нацiонального життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом з мрiями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, зрештою розвiялися. Вiн зрозумiв, що кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем вiн почав передчувати собi смерть од рани, добутої у вiйнi не за свiй рiдний край, а за щастя ворога свого народу, i у останнi днi життя душа гетьмана оповилася нудьгою за покривджену Україну.
За невеликий час до смертi Сагайдачний склав духовну, одписавши свої маєтки на українськi братства Київське й Львiвське, а 10 квiтня року 1622 помер серед своїх прихильникiв i спiвробiтникiв по працi над вiдновленням нацiонального українського життя.
Поховано було Сагайдачного надзвичайно урочисто. Школярi Братської школи читали над його домовиною похвальнi вiршi, прославляючи мужнiсть небiжчика гетьмана та любов його до свого народу й до освiти. Тi вiршi згодом виданi були окремою книжкою.
---------------—
Примітки:
[1] Галера — це такий корабель, що мiг плавати не тiльки пiд вiтрилами, а й на гребках. До тих гребок турки приковували невольникiв, здебiльшого українцiв, i через тe тi галери козаки ще звали каторгами.
[2] Сандала — турецьке судно, менше за галеру.
[3] Тепер зветься Феодосiєю.