Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

— Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися — як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом божим?

Я згадав проповідь попика — так, Грета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців: спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:

— А вірмени мають право? А євреї?

— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж діву Марію, не хочете визнати владикою папу, і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?

Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони:

«Русі багато, а русинів у Львові…» Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?»

Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі, — і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором[12] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное», — любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню божому.

Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:

— Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри — ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають… Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького — Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:

— Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…

— А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? —спитав я несміливо.

— Тільки православна віра — єдина опора нашого народу, — відказав Вишенський, — і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити — покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати слово боже, яким нині торгують для своїх користей.

Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли кращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників — православних і католицьких?

— Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, —сказав Іван. —Та дійшов я до цієї ідеї через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ — хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше — злидні чи розкіш? Злидність, убогість — це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми — прозрілі мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!