«А чому мені весь час здається, що Жолкевський мій друг? — приходить до Шимоновича думка, він зупиняється, відстає від косяка запрошеної на архієпископський обід знаті. — Чому мені повинно так здаватися — синові простої швеї?! Геть звідси, геть назавжди — очиститись треба від ганьби, якою я покрив себе в ім’я найвищої слави бога…»

Він ішов Сокільницькою дорогою навмання і думав про маєток під Замостим, де знайде забуття і спокій, де створить справжню поезію, за яку прославлять його вдячні родаки.

Старший братчик Іван Красовськнй хотів багато сказати людям, які зібралися нині в братській ізбі на Зацерковній. Можливо, це мали бути слова гніву й протесту проти освячення єзуїтського дому у Львові або ж — утіхи й надії, проте жодне слово не мало сили зірватися з уст. У просторій кімнаті було глітніше, ніж тоді, коли приїжджав Іван Вишенський; стривожені й пригнічені міщани поглядали на своїх провідців хто із сподіванням, хто з недовір’ям: який глузд з вашої роботи і ваших слів, коли поза вами, поза нами всіма патриції й русинські панове й попове роблять усе, що задумали, — вільно й безкарно. Унія підписана, перший український «мученик за віру» Іпатій Потій зайняв митрополичий престол, месника четвертували, мовчать дзвони й люди, нині ж Львів обсотує чорне павутиння, яке завтра уб’є все, що здатне чинити опір, — кого задушить, кого злякає, з кого висмокче живу кров і залишить сукровицю для животіння. Що ви можете нині сказати, старші братчики, але кажіть щось, ми прийшли до вас у тривозі й надії.

— Ми переможені, — промовив Красовський і замовк.

Ректор братської школи Іван Борецький теж мовчить, схиливши на стіл голову. Ну, міг би він повідомити братчиків, що зляканий рокошем король наказав занести у сеймову конституцію параграф, який дозволяє людям грецької релігії відправляти свої набоженства без жодної переміни обрядів — хто повірить у ці пустопорожні слова, коли нині влада узаконює у Львові єзуїтську сваволю.

Молодий дидаскал Роман Патерностер нервово посмикує чорний вус, зневіра старого Красовського будить у ньому лють на слабодухість братських провідців. Та невже ми, які стали із темних ремісників просвітителями, з корчемних служок — дидаскалами, з паламарів — проповідниками, так і не виросли до борців? Ви ще ні разу не зіткнулися з єзуїтами, а вже злякалися, а я бачив в Італії інквізиційні моторошні походи і бачив теж людей, які гинули на стосах, — не всіх і в пекельному вогні діймав страх; навіщо починали, коли при першій сутичці здаєтесь; якщо духу мало, пощо було надуватись; таж ми іще, хлопчиськами будучи, били жаків; це ж добре, що єзуїтство спливає на поверхню, на видноті стоятимуть, легше буде їх бити, а ви…

Мовчить і Юрій Рогатинець. Від нього й не чекають промов. Він усе сказав своєю «Пересторогою», яка закликала русинське поспільство менше дбати про спасіння своєї душі, більше — про діяльний захист перед католицтвом. Що ж, Юрій міг би ще раз повторити викладені в трактаті думки, але нині ні слова, ні книги ваги не мали: на плацу біля Низького Замку владці посвячували темну силу на відверту боротьбу з некатоликами, слова і книги у цей мент перестали бути зброєю.

Рогатинець сидів за столом поруч з Красовським і Борецьким, весь зціплений, стиснутий; перед його очима — поблизу закривавленої плахи пробуджений натовп співав воскресну пісню, вістуючи про свою готовність до битви, тисячі мужів і їх коханих стояли на утоптаному грунті й ждали клича, а його нема, нема вождя, ще не дозріла нова епоха до цієї напруги, щоб видати мужа, який рішучим жестом правиці показав би народові, куди йти…

«Ми ще тільки бажаємо, а не вміємо взяти, ми ще просимо, а не дістаємо, з наших джерел іще струмує вода, в якій солод пробудження змішаний з гіркотою нерішучості, хто підтримає мене, коли я скажу… Що скажу? Досі я говорив: не втікайте від життя, входьте в нього, воно ваше і ваше місто, станьте якщо не господарями в ньому, то хоч поденниками, але зараз ці слова марні: ми відкинуті за лінію того життя, яке є у Львові, ми протиставлені йому… Вишенський напучував: вийміть із своєї душі золото. А те золото треба ще пропустити через горнило, очистити у вогні. Хто поведе люд крізь вогонь? Ми радимося, думаємо, а народ зневірюється, очікуючи, шукає виходу не там, де слід, — сотні обдурених Грет вирушають у свій похід до Єрусалима, блукають у замкнутому колі, падають і гинуть безслідно. Хто мене підтримає, коли я скажу, що настав час, що наше горе накопичило в нас самих безмірне багатство готовності, хто відгукнеться на мій клич:

— Встаньте, піднесіться духом! Ми не переможені, ми ще й не воювали, війна тільки починається!

Рогатинець сказав це вголос. Він бачив, як спалахнули в братчиків очі, але тільки на мить — і пригасли. Клич був звучний, та нічого, крім хвилевої бадьорості, людям не давав, і вони знову поникли — на слово не обіпрешся.

Юрій опустив очі. Його погляд вловив у гурті гірко усміхнений вираз обличчя Лисого Мацька; Лисий Мацько прийшов сюди з темряви скупості, лихварства, обману й жадоби, пізнав інший світ духу, а тепер йому — прозрілому, очищеному й обдуреному — треба вертатися назад до старого, і він це зробить, а певно, не хоче, став-бо вже іншим. Мацько з докірливою посмішкою дивився на Рогатинця, котрий вів його й багато таких, як він, довгим дном прірви і підвів до прямовисної скелі, якої ніхто не в силі нині подолати.