— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства — теж…
— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні:
«Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби…
— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.
— Чув я — ви розійшлися з ним.
— На жаль, навіки… А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана…
Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.
— Я читав «Пересторогу» в списку, — сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви… Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим римським папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди…
— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — Підкажіть, де наш вихід.
— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, .мужність. Ви почали… А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.
— Неправда це… Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба…
— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантськпм ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва…
— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю.
А за віщо і де проливають її тепер поляки?
— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за московську авантюру? Вони перші гробокопателі моєї Польщі, вони штовхають Річ Посполиту до упадку, бо озлоблюють проти неї народи…
— Можливо, ми ще й спасибі їм скажемо, — блиснув очима Рогатинець. Шимонович зупинився біля свого будинку.
— Що маєте на увазі, пане Юрію?
— Задалеко зайшли провідці ваші у своїй захланності й жорстокості. І злом просвітили нас. І може, хтось. серед мого народу вже знає або завтра знатиме, на кого нам опертися, щоб ми з худоби стали людьми.
— Прощайте, — подав Шимонович Рогатинцеві руку. — В нинішньому сутінку ми нічого ще розгледіти не можемо.
— Але коли вогонь просвітить нас — чи не може таке лучитися, що ми з вами станемо супротивниками?
— Путі господні несповідимі. Та хай не допустить бог, щоб навіть у найтяжчій борні ставали ворогами люди, які однаково бажають кожен своєму народові добра…
Рогатинець провів поглядом високу постать Шимоновича — крізь відчинену браму видно було, як він, зсутулюючись, поволі йшов подвір’ям, щомиті зупиняючись, наче щось забув на вулиці і хоче вернутися; божок сходив з п’єдесталу на землю; здавалось, він ураз відчув земне тяжіння — не магнітом, а відвічним земним болем, який стягав його з олімпійських захмарних висот, і, можливо, авторові пасторалей ввижалися тепер на тій землі не буйні трави і килими квітів, не щебет птахів і шум непорочних дібров, не досконала гармонія, а жорстока боротьба за життя у всіх її виявах — від комахи до людини.
«Не дай, боже, нам стати ворогами, — прошепотів Рогатинець. — Але чи в смертельній сутичці з панами ми зуміємо з тобою, поете, піднятись над злобною люттю, чи запах крові не сп’янить, не задурманить найсвітліші голови, чи зуміємо ми тоді, коли підніметься народ на магнатів, заглянути хоча б на мить у царство людського розуму, щоб серед пекла битви зуміти збагнути, хто ворог, а хто друг? Ще темно, ще нічого ми не знаємо, це правда, Шимоне, та вже проклалася в суспільстві глибока борозна, яка поділила людство на обаполи, і дороги топчуться від неї врізнобіч. І непомітно, але щодня, щохвилини стають одні супроти одних на тих обаполах; знедолені й ситі, чесні й підлі… Пішли зрадливі русини за Блазієм — і добре. Задумався поляк Шимонович — і добре. Вигнав Лисий Мацько пересмішників з корчми, немов Ісус міняйлів з храму, став лихвар людиною — і добре. Вернувся з Італії його син Роман Патерностер — п’ючи в чужих студницях воду, смаку своєї не забув — добре. Вчиться в нього, дидаскала братської школи, учень Марко — і це прекрасно…»
— А я вам кажу, що то добром не скінчиться, — почув Рогатинець голос з вікна на розі Руської і стрепенувся: хто так різко заперечив його думки? Він підвів голову і побачив у вікні наріжного будинку Абрекову — її добродушне, зморщене, мов квашене яблуко, обличчя — і знітився, як завжди при зустрічі з нею… Ці слова вона мовила двом пахолкам, котрі стояли з бардами біля її дверей, а Рогатинець подумав, що до нього. Він привітався і, відвівши очі, відійшов уліво, а тоді почув тихе, материнське: