Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно-сині очі.
Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він… До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама-дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою…
Іслам-Гірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:
— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданельські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готов сплатити тобі борг.
— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.
— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам’ятаю, я тобі не обіцяв… — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди… — Я сказав тобі тоді…
— Ти сказав: «Будеш моєю третьою, але першою дружиною, » — докінчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.
— Це пам’ять розуму в тебе, Мальво, чи пам’ять серця? — спитав Іслам, вражений безпосередністю дівчини.
— Не знаю, не розумію…
— Ти б погодилася стати моєю дружиною?
— О, так! Як же інакше? Я ждала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки мама нічого не знає… Хан повернувся до дверей.
— Селіме! — гукнув. — Скачи в Мангуш і привези сюди її матінку. Скажи їй: хан до ніг кланяється матері найчарівнішої у світі красуні і просить прибути у свої покої…
Ним опанувала пристрасть справжньої любові, якої не знав досі.
Він схопив на руки Мальву і пригорнув її до себе. Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіймів. Інстинктивний жіночій протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдагу.
— Ти хан великий і могутній… Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю… Благаю, не зроби мене бекечею [140] в гаремі…
— Не бійся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін [141].
Повернувся Селім. Він був не такий, ніж перше. Очі, в яких завжди світилися відданість і готовність у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.
— Хане, — сказав він. — її мати… вмирає. Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.
— Мамо-о!..
Миготіли різнобарвні плями перед очима; все, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї… через неї…
Вбігла в хату. Стратон стояв біля постелі чорніший від ночі, вороже глянув на Мальву.
— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі…
— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай анам! [142]
Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:
— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя. Не плач, не плач, я… я не хвора, тільки’серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало… Я завтра встану. І ми підемо на тихі води… на ясні зорі… О, як я чекала цього дня! Грамота у нас є, ми вільні… Чому ти йшла до них, дитино?
Мальва впала перед матір’ю на коліна і чолом притулилася до її шорсткої долоні.
— Мамо, чуєте, мамо… — Марія підвела голову. — Ти вислухай мене. Я чекала його… Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила його ще малою, він тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїх. Вони в мене тут — у долині Узенчика, на верхах Чатирдагу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий мені, бо він твій. І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати землю моєї матері? Я люблю його, мамо. І ти не губи мене своїм краєм так так само, як мій згубив тебе…
Мальва ридала і цілувала Маріїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку ліктями, їй у голові не вміщалось, що той самий хан, перед яким вона сьогодні лежала ниць на землі, має стати її зятем. Тут щось не так… Вона — полковничиха Самійлиха — ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього поради. Але він не відповів на її німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір тьмянів у його блідуватих очах.
— О Ісусе, що я наробила! — схопилася обома руками за волосся і забилася в розпачі на постелі.
У п’ятницю перед обідом із Мангуша виїхала крита шаламаджею [143], замаєна пальмовим віттям кантара. Спереду сидів молодий погонич, погейкував на п’ять пар гладких білих волів і розкидав у натовп, що висипав із Мангуша і Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвисті хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах і чонгарах [144].
Весільна процесія зупинилась перед літнім ханським палацом, їй назустріч вийшов сам Іслам-Прей у соболиній шубі. Він підійшов до кантари, розсунув шовкові завіси і виніс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком із рожевої турецької кисеї. Під музику, гамір і вигуки він проніс її між рядами людей і зник за воротами палацу.