Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже сили. Мурзи оточили сейменів і кришили їх шаблями.

— Истер! Истер! [137] — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, носився по полю. Бій почав стихати, повернули коней мурзи і збіглися з усіх боків навколо хана.

До Іслам-Гірея під’їхав на коні ширінський мурза, син гордовитого і владного Алтан-бея, який не забув ханської зневаги під час коронування.

— Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знайдуть собі пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече й краплі благородної крові. Вели арештувати Сефера Газі, який, мов боягузливий тхір, утік із поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобі готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпіти, щоб головним агою війська татарського був ниций раб, який виріс на грабованих сейменських харчах.

Сахнувся Іслам-Гірей: засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та опустилася вона — в цю мить не мав ханської влади і повернути міг її лише ціною життя Сефера. Обличчя мурз були суворі й рішучі, очі їхні говорили: «Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знімемо з нього». І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. «Так ось на кому мені доводиться здійснювати вперше твою науку, добрий мій вихователю!»

Ширінський мурза подав Ісламові записаний папір, хан зняв із пальця перстень і тремтячою рукою приклав його до ярлика.

Відділ бейських воїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоні за Сефером-агою.

Тоді до хана під’їхав володар Перекопу Тугай-бей і мовив, не розпогіднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:

— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і від тебе. Але не личить міжусобитись тоді, коли на ханський престол послав аллах мудрого вождя. Сефер-ага перебуде лихий для нього час в Ор-капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане.

Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день [138], коли сусід сусідові приносить хийчагу [139] за упокій померлих душ, а перед воротами ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам-Гірей прийняв прохачів.

З трепетом заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до гяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.

Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам-Гірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.

— Прочитайте, — заблагала Марія. — Не вмію я. Писець прогундосив:

— «Жителям Мангуша Марії і Соломії, які удостоїлись отримати цей красномовний хаканський ярлик, можна пройти через укріплення Ор-капу в Ногайські степи і далі, і ніхто з моїх слуг хай не чинить їм ніяких перешкод.

Великий хан Кримського улусу

Іслам-Гірей»

Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялась і плакала, вибігла з ханського двора і щодуху помчала ущелиною до Мангуша.

— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір’ї, але ніхто чомусь не одізвався.

Відчинилися ворота Стратонового обійстя.

— Стратоне-е!

Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.

— Де… де Мальва?

— Я не пускав, просив, погрожував… Але вона як не при своєму розумі…

— Та що ж трапилося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити. і

— Заспокойся, Маріє… Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить… не велить, а просить, щоб Мальва з’явилася перед нього. Я нічого не розумію… Яким вітром може відати хан про нашу Мальву… А вона поїхала… Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця… Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете…

— Ось вона, моя кривавиця… Ось вона. Я знаю… Теперь я вже знаю… О боже!.. В ханські наложниці моя дитина! — Вона простягнула до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Мати моя дорогая,
А я ж тебе не пізнала.
Скидай з себе свої лати,
Будеш з нами панувати.
Українська народна пісня

«Сказав пророк, хай над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту-сірату, тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їх Монкір…»