Смачно готує в цю пору мати. Як вона ворожить над борщем! Встає ще вдосвіта, чистить і промиває буряки, шаткує їх; нарізає картоплі; січе ножем капусту. Всього потроху добавляє в горщик — і помідор кине, і петрушки всипле, і цибулину, і стручок перцю, і листок лаврового листя. А м’ясо кладе з кісткою, кістка щоб була з мозком, а коли засмачує — то неодмінно старається засмачити старим салом, щоб чулось. Ех, і борщ же тоді виходить такий, що поки дочекаєшся обіду, то ладен власний язик проковтнути. Любить мати варити і всілякі капусняки — з грибами й без грибів, з кашею і без каші, а про різні юшки й говорити не доводиться. Особливо любить вона готувати юшку з риби — тато приносить йоржів та окунів, чистить сам на тертушці, а мати доводить усе до пуття, заливаючи водою та заправляючи необхідними спеціями. Не обходиться і без юшки з грибними вушками, яку мати навчилась варити ще від баби Килини — жила ж тоді біля лісу, завжди на хазяйстві водились і підберезники, і маслюки, і рижики!

А іноді — коли матері захочеться зробити для всіх приємну несподіванку — зготує вона качку. Так, що ніхто й не побачить, заріже її ранесенько, начинить обтертими яблуками, зашиє, покладе на сковороду, смажить, поливаючи салом, що витоплюється з неї. Цілий день тоді в хаті пахне припеченим солодом розімлілих яблук, цілий день тоді батько ходить добріший, ніж будь-коли, усміхнений не на лиці, а зсередини. Звичайно, перш ніж їсти качку, на неї треба добре надивитись, треба натішитись, намилуватись, а потім уже їсти, повільно пережовуючи, смакуючи кожною волокниною, обсмоктуючи не тільки кісточки, а й власні пальці.

Прокинешся одного ранку — надворі вже біло, і сніжок сіється й сіється. На стріхах — накривала, на городах — полотна, на кущах — шматки марлі. Все, ще недавно таке заболочене й похмуре, раптом полегшало, повеселішало. Добре пройтись по першому сніжку. Ген уже хтось на санях проїхав, протолочивши перший слід та присипавши його золотою соломою. Біля ставу на самісінькому вершечку калини зоріє кетяг калини, і горобці зчинили навколо нього писк, цвірінькливу колотнечу. Через лід подалась якась дівчина, і її голуба хустина видніє звіддалік великою пелюсткою, що прикрила її голову. Зазирнеш в ополонку — і плесне тобі в лице чи то димок од води, чи то пара неви-стиглого ставу. І поля на тому березі білі, аж зливаються з молочним обрієм.

Зустріне біля цвинтаря дядько, з дикувато жвавими, аж наче шаленими очима, й поспитає:

— Не бачив, куди він побіг?

— Та хто?

— Заєць!

— А де він біг?

— З-під ніг вискочив, як покотиться, як покотиться! Потім став — і на мене дивиться. Я до нього йду, а він дивиться. Ех, думаю, нема тебе чим вдарити. Простягую руку, а він як дремене. На тебе побіг!

— Не бачив.

— Розвелось же їх стільки, що ніякої хороби не бояться. Оце буде зима цього року з снігами, з морозами, то вони й ночуватимуть і днюватимуть у селі, все дерево в садках пообгризають.

— Та що ви кажете, дядьку!..

— Хрест святий, не гріх, що забожусь, — усе погризуть. Бо ніхто їх не стріляє, собаками не травить. Е-ех! Була б у мене рушниця, то хіба б він од мене втік?.. Став — і дивиться! Та ще ж як дивиться, зараза! Неначе кепкує з мене, насміхається!..

Увечері сніги синішають і синішають. Поволі загусають сутінки над полями, поволі встоюються в селі, по садках, на городах. Міцнішає мороз, сніг іскристішає, од нього йде студений пах. А з-поміж того студеного паху ледь-ледь прокльовується забутий запах кропу. Бентежить спомини, зворушує, і вже вдихаєш повітря на повні груди…

А може, й не витає над зимовим городом запах кропу, а може, то тільки здається, бо дуже кортить його вловити?