Мати збирає в поділ квасолю. Очі в неї темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Іноді стручок, тільки до нього торкнешся, раптово, з сухим тріском вистрілює навсібіч всіма своїми коричневими або перістими ядрами, і мати згинається іде нижче, визбирує. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хроном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого і в будні і в свято, і до м’яса й до нічого, як каже мати.

Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Бачу, як вони з батьком навесні копають — усе своє життя копали, бо рідко коли щастило виорати кіньми. Бачу, як садять вони — мати викопує ямку, а батько кидає туди картоплину з розплющеними вічками. Бачу, як мати шарує, як підгортає, як прополює, прочищає цибулю-сіянку, і весь час зігнута, зігнута, ніби кланяється землі, ніби все своє життя повинна прожити схилена в низькому поклоні. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.

Бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, вони покорявішали, почорнішали, наче понабрякали землею, і вся мати — ще, здається, зовсім недавно по-молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, — зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки, та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, яка вдихнула в мене пелюстину свого вогню! Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі…

Добре живеться в селі в серпні та у вересні. Поля на горбах, що спинаються до бездумних хмар, уже посвітлішали, в’ється над ними стомлений, доспілий серпанок; коли по лицю, по вустах та по очах прокочується хвиля розімлілого, лінькуватого вітру, то раптом вловлюєш запах зерна, вогкувато-теплого, підсмажуваного шпарким повітрям — не сьогодні, то завтра воно потугішає, посухішає, обважніє у змертвілому колоску; жнива починаються якось завжди хоча й сподівано, але зненацька, святково, під голосисті сурми сонячного пекла, у вирі небесної блакиті, котра цілоденно висить над тобою і котру, здається, навіть доводиться нести на своїх плечах, носити легко, безжурно, з відчуттям власної сили.

Жнива клекочуть і смерком, і поночі, і вдосвіта, гуркочуть комбайни, захлинаються од веселого гніву молотарки, опівночі на критому току горять жовті ліхтарі, освітлюючи купи зсипаної тут пшениці, вихоплюючи з намореної темряви вайлуваті постаті чоловіків, чиїсь відкриті в усмішці зуби, чийсь несподівано жвавий, з гострою лукавинкою погляд. Гудуть машини по шляхах, і мішки з зерном, тлусті, зав’язані на самій рипичці, лежать у кузовах сито, заколисано; аж одного ранку година видається свіжа, з різкувато-прозорим повітрям, з блідуватим, неворухким туманцем в низині біля ставу, — і з мимовільним смутком відзначаєш раптом, що вже дихнуло осінню, що поля вже спорожніли, де-не-де на білій стерні стоять високі ожереди соломи, що весь хліб зібрано, а тому далеч наче поглибшала, світ навколо села поширшав, але збіднів, не побагатшав, що небо вже сизіє, а крик гусей од води лунає розпачливо й чітко; відзначаєш також, що нічні зорі повищали, збайдужіли й погорді-шали водночас, зазирають у криниці, в комини, в очі не тільки з висоти, але й звисока, наче не сподіваються там побачити нічого путнього, нічого такого, що могло б їх зацікавити, здивувати. І вітер також збайдужів — за дня він дихає пусткою зжатих полів, доносить з яружок ожиновий запах, прикрилить чийсь вивітрений голос, блисне перед очима мітелковим пухом з лугу, а смерком — легіт стає жорсткувато пустельним, своєю невпинною течією він розповідає про великі холонучі простори, які здолав, про чорне мовчання лісу і ще про щось незбагненне вражаюче, од чого в грудях стає лякливо-піднесено, морозно; хмари вже цвітуть не тими барвами, що весняні та літні квіти, дощі вже не солодкі, не шовкові, не по-дівочому м’які, дощі стали студені й нескінченно розпачливі, наче в чомусь розчарувались.

В таку пору думаєш про те, що прожив, спливають у пам’яті найхимерніші випадки, виринає з забуття чиєсь влучне слово, котрому тоді не надав ніякої ваги, спливе перед зором гіркуватий жіночий усміх, який, здається, найповніше виразив нерозгадану таємницю людського буття. В таку пору хочеться й самому усамітнитись, щоб прислухатись до ледь чутного, до ледь шорохкого вулика в грудях, пройтися спомином бодай по тих слідах, які залишили в тобі ще зовсім недавні переживання. Слухаєш свій вулик — і вже чуєш, і вже бачиш, як шарудить, як облітає жовте листя, і його лет оповитий смутком. Листя опадає з дерев, а вітер підхоплює його, котить веселі мідні монети по землі, заносить прямісінько в душу, навіває туди густих пахощів, перемішує їх з усіма своїми думками, з почуттями, засипає спогади, притрушує щось дороге й ніжне, що ніяк не хоче бути притрушене, що прагне виборсатися з-під листя, розтеплитися кволим пролісковим вогником і далі квітнути. Проте листя з дерев опадає все густіше, проте налітає його в душу все більше, гіркі, спиртові аромати тлумляться, тісняться, розпирають, вони перехоплюють подих, — і тоді мимовільне зітхання зривається з вуст, наче співчуття за втраченим і одлетілим.