— Вечеряти будеш? — питає Тетяна.

Він дивиться так, наче його проклинають: по обличчю повзе змертвіла хвиля, обвуглює зморшки.

— Що? — ледь-ледь розклеплюються тверді губи.

— Куліш у печі холоне, вечеряй.

Їсть він мовчки й неквапно. Лице винувато-рум’яне, лякливо-іскристе. Найдужче боїться тепер одного — стрітися поглядом із жінкою. І хочеться, щоб тій вечері кінця-краю не було.

Поки Юхим розказував ото про свої нові пригоди Меланці та Мотрі з Торбою, вже й дніти почало. Примарне, хворе якесь світло просіювалось крізь завішані ряднами вікна. Але ряден господиня не знімала. Хай собі висять, поки каганець у хаті блимає, висолопивши блідого язичка з віхтиком сажі вгорі. Лиця ставали жовтуваті, біля очей та біля ротів залягли темні провалля, а Юхимове обличчя то й зовсім споганіло — доля не дала чоловікові ні брів, ні чималого носа.

— Я тобі скажу, Юхиме, — обізвалася сестра, — те, що завжди казала. Не сміши людей та не муч Тетяну.

І чого ти казишся? Було б із жиру — так жиру ж того нема! Ну чого? Скільки ти уже сходився і розходився? Знову назад побіжиш.

— Не побіжу, — затято буркнув Юхим. — Навіть коли ти проженеш мене…

— Чого б це я тебе проганяла? Побудеш — і сам підеш.

— Не піду, — знову буркнув Юхим.

— Одному на старість розум у голову приходить, а другому…

— Буває, — встряла й собі Мотря з Торбою. Юхим вибалушився на неї. Мовляв, тут брат із сестрою розмовляють, а ти чого лізеш? Пустили тебе в теплу хату, скажи спасибі, а сама сиди тихенько, як миша.

Проте жінка вела далі, наче й не помітила того лихого погляду.

— Тому — те, а тому — інше. Сім раз одміряй…

— Скільки ж можна міряти! — сердито заперечила Меланка. — Він уже двадцять сім років міряв, а різав — то все по серцю та по печінці.

— Людині ніхто вгодити не може. Ото хто в неї найближчий та найрідніший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею своєю не мириться, що сама собі ворог найлютіший.

— Це ж хто для мене ворог найлютіший? — поспитав, нічого не втямивши, Юхим. — Це я собі ворог?

— А то ж хто? — підтримала Меланка.

Проте Юхим наче й не чув її. Він сікався до прошачки.

— Я собі ворог? А хто ж тоді мій товариш? Чи не вчорашній недруг? Я всім лиха завдаю, я й сам себе поїдом їм, так? Усі милі та божі, тільки я один убоїсько несосвітенне!

Мотря з Торбою нічого не казала, тільки дивилась на нього переполошено. Губи її, два тоненькі мотузочки, здригались, але голосу не чулось. Її оторопіння ще дужче піддавало охоти Юхимові.

— Авжеж, я не вмію жити, не вмію слова сказати, не вмію ногою ступити! Дурний! Нічого не надбав, нічого не накрав! Ворог сам собі! А ви всі годні і жити, й ногою ступити. А ви і надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш! Це ж, певно, і напросиш, не буває порожня. Авжеж, ти собі не ворог. Бо такий час, людиська мруть, як мухи, а ти «алілуйя, алілуйя» — от уже й маєш яку цілушку. А я собі ворог, бо й здоров’я немає, бо й виробився, бо й дітей нема…

Груди його ходили ходором, з рота вилітали не слова, а гарячий присок. Зрештою замовк, тільки зіпав. Руки тремтіли, немов коріння, яке підмиває вода.

— А який тепер толк із тих дітей? — мовила Меланка. — Ти його доглядай, сама не спи, недоїдай, а тут загуркотіло, прийшли оці — та й забрали, та й погнали, нема, наче й не було.

— Не в кожного забрали, — Юхим на те.

— А в кого не забрали, то стеряє здоров’я по ямах та льохах, куди воно буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе накласти, щоб не відати й не чути…

Юхим совався на лаві й позиркував на Мотрю з Торбою. Хотів поговорити про Галю, але при цій хіба поговориш? Авжеж, божа це людина, божа, але чужа! Таки змовчав, ковтнувши слова, що на язик просились. І про своє вже:

— Ми таки з Тетяною горнята потовкли, а я повіявся — і нічого не взяв із собою.

— А-а-а… — тільки й протягла Меланка, маючи своє на думці.

— Бо в чому ходитиму? І сорочки ж усі там зостались, і штани. Що з нею вдвох настарались — поділимо, що моє — заберу.

Меланка нічого не відповіла, дивилась у піч, і по її лицю скакали, а то рівно блищали бліді спалахи вогню. Зір стуманів, і в живих застиглих сльозах заворушились золоті іскрини.

— Хату вдвох ставили, — правив своєї Юхим, — поділимо безпремінно. Жити там не житиму, то зможу половину розібрати або ж продам комусь. Та ні, краще, либонь, розібрати й на другому місці поставити.

— Тю на тебе, — глухо, з самих грудей, заговорила Меланка. — А в чому ж Тетяна житиме, коли ти півхати повалиш?

— А то мені голова болить про це? — всміхнувся безпечно Юхим. — Стелі не буде, то долоню проти дощу наставлятиме.

Мотря з Торбою знову задрімала й пробурмотіла крізь сон:

— …милість же моя яко облак утренній… Юхим кинув на неї хутеньким поглядом, але зразу ж і заспокоївся. З пришелепуватих та блаженних дивуватись не треба, бо то хіба вони говорять, то їхніми вустами злиденна, згорьована доля обзивається.