— Заєць… — тихо проказала вона.
І тим одним словом хотіла виразити багато, а найбільше — своє здивування, що в такий час, коли в душі людській все вигорає, коли душа стає попелищем, що в такий час весело й щасливо бігає в полях заєць, ховається за кущами, обгризає кору на стовбурах. Наче нічого й не відбувається в світі, наче все так, як і було в давнину.
— Заєць… — знову повторила дівчина, не рушаючи з місця.
Півпарубка опитувався щось утямити із того її казання, а не міг. Те сіре зизооке поплигайло не пробудило в ньому нічого, в його істоті все ширшала й ширшала пустеля, по якій вигулювався холод. І в тій пустелі не було місця зачудуванню.
До вечора ще наче й далеко, а сутінки вже самі виростають — чи то із землі встають, чи то з хмар просіюються, і все навкруги журливішає, похнюплюється, мовби незрячим стає. Соболівка, одбігши від села, хотіла б, либонь, і далі в поля гайнути, але причаїлась на півдорозі, мов остерігається далеко скочити. Прилягла біля яру, а над нею — ні диму тобі, ні ворони змерзлої. Лише кілька верб по згірку тюпають до річки — не дійшли: холодно, то поспинялися, щільніше кутаючись у біле хустя. І ген-ген, при самому обрії, тьмяніє стріхами далеке закоцюбле село, до якого докотився фронт — і закрижанів хвилею, далі не зрушить.
Дід Катеринка не міг усидіти в хатині — що не кажи, а коли не палити по кілька днів, то в ній холодніше, ніж надворі. Вийшов на обійстя, сюди-туди поткнувся, а й тут не літо, не зогрієшся. Коли по правді, то йому лише в петрівку буває тепло, бо в жилах уже не кров, а вода. Чи не взяти оту дубову кору і добре випалити? Кору дід Катеринка припас для того, щоб людям шкури видублювати, проте лежить вона вже кілька років без діла, бо яка тепер худобина в людей? Тільки й шкури, що своя, а видублюють її й без нього — діда Катеринки… Коли запасав кору, думав: прибережене на горбі не волочити, прибережене само полежить, ще й прогодує колись, а воно…
Почав ту кору з сіней носити, біля припічка зсипати. На підпал вати насмикав із куфайчини, хоч та куфайчина й так вітром давно вже підбита. Пурхнула іскрина, за нею стрельнула друга — і вже зароїлися мерехтливі бджілки, творячи золоте царство вогню, його живу таємницю. Дихнуло дідові в лице теплом, воно сягнуло далеких закамарків душі — і вже йому посолодшало в мислях, полегшало. Принюхуючись до солодкого диму, який витягало в комин, замугикав:
Під дібрівкою під зеленою —
Там парубки комара б’ють…
Під дібрівкою під зеленою —
Вже комара вбили…
Вогонь підпливав синюватим сяянням. Отак і дивився б і дивився у його гарячу душу, бо полум’я — немов чарівник: воно очищає тебе, випалює клопоти й турботи, наливаючи істоту спокоєм і рівновагою.
Під дібрівкою під зеленою —
Цьому-тому по чверті.
Під дібрівкою під зеленою —
А Миколі стегенце…
Вніс іще кори, а потім пішов на задвір’я і став розгортати біля загати сніг. Під снігом лежало картоплиння, він зняв його, а там уже й солом’яна невелика мата. Застромив туди руку, помацав — і на обличчі його застиг очікувальний вираз. Нарешті пробігло щось схоже на усміх, губи затремтіли — і дід витягнув із схованки чорно-червоного півня.
— Коли вже вогонь розвів, — проказав Катеринка, — то чого б тебе не обпатрати?
Коричневі кружальця півнячих очей були наче з живої барвистої глини… З тих пір, як німці почали забирати в їхньому селі все, що тільки потрапляло під руки, півень просидів у виритій дідом норі не один день і не одну ніч. Усі його кури попереводились — тих свої виловили, тих чужі вибили, зостався тільки один цей чорно-червоний співун. Дід пожалів його, переховував, сипав йому їсти, давав води, все було добре, тільки одного було шкода Катеринці: не доводилось чути півнячого співу ні опівночі, ні вдосвіта.
— Геть зовсім схудла пташина — бубонів дід, тюпаючи до хати. — Чим так маєш страждати, то ліпше я тобі шию скручу. Наїдку з тебе ніякого, та все ж буде чим душу закропити.
Пустив його на долівку, а сам, кинувши в піч дубової кори, сів на ослоні. Півень, мабуть, розучився ходити — сидів посеред хати, розчепіривши крила.
— А-а, та ти ж, либонь, не бачиш після темряви, — здогадався дід. — Ти вже відвик од світла, песиголовцю, зовсім охляв. То й добре, менше кричатимеш, менше битимешся. Страх не люблю, коли курці відрізати голову, а вона ще скаче, ніби хоче знайти ту голову та приставити назад…
Найшов у ковбашці півжмені соняшникових зернят, сипнув на долівку, але півень і головою не ворухнув.
— О, таки засліпила тебе земля, висмоктала з тебе соки. Ну, так і бути… Ось поставлю зараз у макітру води, обпарю…
Тільки він заходився наливати води, як по дорозі стрімка гуркотнява прокотилась і наче й далі посунула на Соболівку, але й біля дідової хати не втихло. А ще через якусь хвилю в сінях загупотіло, двері полетіли назад, хряснули об стіну — і вже стояв на порозі білявий високий німець. Він поглянув на вогонь, потім, ставши на лежанку, заглянув на піч і, поморщившись, легко скочив на долівку. Щось запитав, і хоча дід нічого не зрозумів, проте відказав: