— Хрещена…
Прибігла на обійстя своє, кидається в клуню, забивається в куток, поміж сніпків перепрілих, і нажаханими очима дивиться на двері, чи не вдеруться собаки, чи не вбіжать злодії, і її лихоманить, і в зорі її тьмяніє, аж поки тьма розливається в свідомості чорним сном.
За вікнами тихо шумить нічний дощ. Дощ без вітру, без стогону дерев та без того завивання, коли в єдиному пориві все гуде — і на землі, й на небі. Зрідка спалахне блискавка, освітивши хату, а з хати видно тоді омитий водою садок. І ще зрідка озветься грім — чи над селом, чи за селом, а буває, що над самою хатою, задзвенівши шибкою в рамі, чи полумисок здригнеться на миснику.
Марія не спить, лежить з розплющеними очима. Сон відлетів далеко, не склеплює повік, і Марія чується на душі так, наче спокійна нічна гроза погримує та поблимує у її думках, у її серці.
— Ти чуєш?
Може, це дощ так шепоче по стрісі…
— Маріє, ти спиш?
Таки не дощ, а Павло з лежанки шепоче.
— Чую… Спи, гроза надворі… Грім гримить, — позіхає жінка.
— Та яка гроза, який грім, — сичить чоловік. — Ти прислухайся. Хіба то грім? О…
Справді, і не дощ, і не грім, а на хатньому причілку біля комори щось гупає. Так глухо, що ледве чути.
— Що це? — спросоння озивається Галя — й зразу ж засипає під неспинний шелест дощових крапель. Гупне — й стихне, гупне — й стихне.
— Боже, як страшно. Хто це? — Марія зводиться в ліжку, закутується рядном, наче в рядні прагне сховатися. — О, знову…
— Добирається хтось.
— До нас? А як же ми…
— У комору. А може, по наші душі. — Павло Музика встає з лежанки, дістає з-під подушки сокиру. — Ось я піду…
— Не смій! — схоплюється в білій сорочці Марія і кидається до чоловіка, обвиває руками шию. — Не ходи.
— Як то не ходи? — сахається від жінки.
— Бо ти не знаєш, скільки їх. Не ходи. Вони теж не голіруч.
— Отак і чекати на смерть?
— Може, пронесе… Вони в комору добираються.
— Ось я й почекаю на них у коморі.
— Порожня ж комора, що там візьмуть? Не ходи з сокирою в комору, не йди.
Спалахує блискавка, б’є грім — і обоє Музик мало не присідають, наче їм на голови стеля обвалюється з тріском. Далі грім починає гуркотіти й гукотіти, за його вилясками й шуму дощу не чути… Чи то небо обвалюється на землю, чи то село западає в пекло. Здається, що злодії не тільки підкопалися під комору, а й у сіни добралися, ось-ось відчиняться двері…
Вже перед досвітком стихає гроза, настає запаморочлива тиша, а страху не меншає.
— Ти щось чуєш?
— Не чути.
— І я не чую.
Сонце, встаючи над селом, наче колесом розпеченим вкочується в їхню хату. Павло Музика з жінкою ходять від вікна до вікна, виглядають надвір, на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем земля, опалий цвіт сніговою піною біліє на зеленій траві, з гілля скрапують краплі. Ніде нікогісінько. Чоловік дивиться на жінку, жінка дивиться на чоловіка, далі він бере сокиру обіруч — і до сіней. Втягуючи голову в плечі, Марія ступає слідом: коли порішать — нехай удвох.
Не встигли відчинити двері, а тут — Юстина перед порогом, де тільки й взялася, наче всю ніч простояла. Від несподіванки Павло Музика замахується сокирою, а сусідка як закричить:
— Не вбивай!
Блідий, весь у дрижаках, господар опускає сокиру.
— Ти що тут забула?
— Прийшла подивитися, чи ви живі, — бубонить Юстина.
— Живі, то хочеш нас поїсти?
— Хай господь сохранить… Питаю, бо до вас уночі хтось підкопувався. Я з двору оце побачила — яму вирито під комору.
І рукою показує на причілок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму вибуртовано.
— Може, ти й копала? — визвірився Павло Музика.
— Не плещи казна-що, бо де я силу візьму для такого… То влізли злодії в комору чи не влізли?
Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру напоготові. Поглядалися по голих кутках. У коморі навіть мишами непахло.
— Дурні злодії, — мовить Павло Музика. — Не знали, що тут підлога з дощок, от і не влізли. .Якби хтось з близьких сусідів, то знав би, авжеж. А так, либонь, не з нашого кутка.
— Ти там знаєш, з якого кутка. Давай позасипаємо ями, поки Галя ще спить, а то дитина й так перелякана до смерті. Хай не бачить, хай не знає, що нас чекало цієї ночі.
Галя бачить, як по узбіччю дороги, по зеленому споришу котиться людська голова.
У цієї людської голови є — й немає губів, повибивано зуби, замість носа зяє провалля, очі видавлено, щоки обгризено, вуха обкусано, лоб у басаманах і рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але хоч би хто-небудь подивився на відірвану голову, ніхто не дивиться, бо, либонь, не бачить. А голова то навпроти одного дворища спиниться, то навпроти другого, наче хоче звернути, але не звертає, котиться далі, залишаючи на спориші кривавий слід.
Чия ж це голова, чия?
Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обійстя. Покотиться далі чи не покотиться? Ні, звертає до них і вже по трапі сунеться, приминаючи й залишаючи вогнисті цяти.