І пізня подорожня звертає до Юстини.

Павло Музика витягує воду з криниці, поволеньки несе відро — і в хаті розказує все те, що бачив. Як зі станції, з поїзда йшла жінка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожній, якісь харчі та якесь добро в ньому. Аж із Кубані добивається до своїх у Петрівку. Либонь, не відає, що тут у них коїться, інакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубані такого нема?

— Довірилася Юстині…

— Бо чужа, того й довірилася.

— Треба ждати лиха.

Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвір та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусідчиному вікні. Жевріє вогник-бликунець на кзинчику печі, немов крапля крові. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекій Петрівці, то тут би почули — й злякалися.

Місяць — козацький оселедець — уже височенько підбився вгорі, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподівано: вийшла та петровецька жінка з сіней надвір, помиї хлюпнула з дерев’яних ночов, либонь, дитину купала з дороги.

— Молодице! — кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.

— Підійдіть-но сюди, не бійтеся, — з садка голос, а чоловіка не видно.

Вона ж ані руш, закапцаніла.

— Добра вам хочу, підійдіть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото стали на нічліг.

А що жінка як остовпіла, то Павло Музика сам ступив поміж вишень.

— Бійтесь Юстини, тікайте від неї, бо то страшна!

Петровецька жінка сахнулась до сіней — і не стало, тільки брязнула клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвір з дитиною та з вузлом, і він забере їх до себе, дасть притулок.

Кліпає каганець-бликун у вікні, мерехтять зірки над селом розсипаною чумацькою сіллю, та нікого нема.

— Либонь, вона перелякалася мене, — здогадується.

І в хаті каже до жінки та дочки:

— Я до неї забалакав, а вона злякалася… Наче я для неї ще страшніший за Юстину… То як невинних порятувати?

Марія хреститься, дочка хреститься, і тіні від їхніх рук скачуть по стінах горбатими страховиськами.

— Ти добре зачинив двері? — питає жінка.

— Та зачинив.

Павло Музика бере в сінях сокиру, кладе під подушку на тапчані. Він тепер весь час спить з сокирою під подушкою. І вила в нього напохваті — чи в клуні, чи в сінях. Навіть залізний рак, яким витягує відро, коли втопиться в криниці, — йому весь час у пам’яті: рак висить в коморі на гаку за дверима.

Марія дмухає на гасничок — і комишевий ґнотик іще якийсь час жевріє цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає.

— Маріє! Ти не спиш?

— Ой, не спиться.

— Може, ти зараз підеш до Юстини — і врятуєш ту жінку з дитиною? Скажеш їй усю правду, бо я не сказав.

— Боюся… Може, й пізно вже йти.

— Що Юстина — людоїдка… Всі знають, а ця петровецька не знає.

— Хто мене в хату пустить.

Марія стає навколішки на долівку, складає руки на грудях — і молиться на ікону божої матері. Самої божої матері не видно, бо в хаті глухий морок. Галя спить чи й не спить, тільки не чутно її дихання. Павло Музика засовує руку лід подушку, намацує лезо сокири. Хоч і під подушкою, а сокира холодна — й він тулить її до розпашілого лоба, щоб остудити.

— Ой! — скрикує Марія, перестаючи молитися. — Поклади… Поклади сокиру. Нащо ти взяв сокиру?

Павло Музика засовує сокиру під подушку, лежить горілиць, а вона знову шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона стоїть на колінах, долоні благальне складено біля грудей. І дивиться й дивиться на матір божу, яка ледь-ледь угадується на іконі.

Чоловік уже забувся вві сні на сокирі, а Марія ніяк не зведеться з колін, наче вона в німій молитві спить навколішки.

А як удосвіта розплющив очі Павло Музика — стоїть жінка на колінах, як і вчора.

— Ти всю ніч простояла?

— Ой, що я бачила! — обертається до нього радісним обличчям.

— Де бачила? — питає Павло Музика. И дивиться на ікону божої матері, з якої, либонь, Марія всю ніч не зводила погляду.

— Вийшла надвір по росі, глянула на хату Юстини…

— Кажи, кажи…

— А Юстина оту петровецьку жінку з дитиною проводжає до воріт.

— Жінку з дитиною? — схопився на тапчані Павло Музика. — А вузол?

— Який вузол?

— Таж вузол був у тієї жінки!

— І вузол несла з собою.

— Ну, слава богу! — сапко видихнув. — І вузол, значить…

Може, злякалася Юстина — тому й пожаліла своїх гостей? І на вузол не посягнула? Або сита, га?

Марія зводиться з долівки.

— А може, набалакали марно всякої всячини на Юстину? И ми слідом повторюємо пусте.

— Е-е, марно хто б плескав.

— Плещуть… А ми бачили, що кажемо? Не бачили… Ти хоч не показуйся надвір, щоб не здибати з тією, з петровецькою. Бо ти ж її добре налякав учора в садку. Бо що, як упізнає?.. Всі ми страшні, як подумати.

Мати посилає Галю до хрещеної.

— І яка ж ти, доню, похресниця в своєї хрещеної, коли в її хату давно й ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, такої більше нема в селі. Може, занедужала, може, захляла, то провідай. Бо сама самотою капаріє. Ось я гостинець зготувала для неї, то гостинець сховай за пазуху, так не неси. Дивися мені, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно.