Павло Музика зникає в хаті, а малий Грицько жде на причілку. Бо хоч і скупий сусід, бо хоч і страшний на виду, що навіть лячно дивитись на нього, та невже пожаліє винести хоч що-небудь?

Жде, жде, а дядька все нема, нема, і в Грицька підкошуються ноги, й він поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.

— Гей, хлопче, проснися! — термосить хтось за плече.

Грицько розплющується — перед ним стоїть Павло Музика.

— На, — каже й простягає якийсь шкурат.

— Що це? — зводиться Грицько.

— Теляча шкура. З’їси.

— Як з’їсти?

— О, тебе ще треба вчити, — гнівається дядько. — Візьмеш обсмалиш на вогні, а потім у воду — і звариш, і наїсися. Шкура з молодого теляти, навариста. Валялася на горищі, я й забув.

Малий Грицько бере шкурат з рудою шерстю, обома руками тулить до грудей.

— Спасибі, дядьку! Обсмалю, зварю — і наїмся. А вам відроблю, віддячу за ваше добро, ви не думайте.

— Хочеться жити?

— Ой, хочеться.

І Грицько, горблячись не по-дитячому, а по-старечому, йде на своє обійстя.

За якийсь час там під акаціями горить вогонь, а в підвішеному на деревяних рогачиках казанку вариться теляча шкура. Павлові Музиці нездужається, сидить під вишнею, то на шлях подивляється, то на сусідове обійстя. Гомонить сам із собою:

— Гаркушине поріддя… Він у мене трусив хліб, а тепер я мушу годувати його дитину. Хай би лежала та шкура на горищі, вона в мене їсти не просила, так ні, віддав. А чи мені хто-небудь щось дасть? А ніхто не дасть, тільки взяти — заберуть… О, як парує з казанка. Це ж воно підкріпиться, набереться сили мені на погибель. Таким добрим, як я, важко в світі жити. Бач, просив у господа бога, щоб вивів Гаркушине сім’я до ноги, бог і послухав мою просьбу, лише одненький Грицько й зостався у мого лютого ворога-сусіда. Так я сам ото рятую. А він мені колись віддячить, як виросте. Еге ж, віддячить, дочекаюся.

И так Павлові Музиці шкода телячої шкури, що ладен лікті собі гризти з досади, що пішов би на чуже обійстя — й забрав би, з окропу вихопив.

— Либонь, уварилася шкура, тепер воно з’їсть, хай би вдавилося моїм добром.

І так йому важко дивитися, так важко! Аби не бачити, Павло Музика зводиться й понурою тінню суне до хати, ховається.

Та з великої досади і в хаті не всидить, лиха сила колотить ним — і перегодя випихає надвір, у лагідне золотаве надвечір’я.

— Господи, що це?

Ввижається чи справді на сусідовому обійсті під акаціями корчиться щось на землі? Наче нечиста сила звивається. Отам, біля вогнища, яке ще курить синім димком.

— Та невже то малий? З якої хвороби?

Павло Музика через садок човгає на сусідове обійстя. Підходить ближче — таки Грицько на землі корчиться, молотить ногами, а розчепіреними пальцями то за живіт хапається, то рве траву.

— Грицько, ти чого?

Мовчить хлопець, а з рота йому сукровиця-слизота ллється. Павло Музика схиляється й дістає з землі варену телячу шкуру.

— Отак наварив, отак наївся. Хто ж так варить? Казав йому обсмалити, але ж не обсмалив, а так, з шерстю. Ось шерсть і доконала. Бо з дурного розуму. А ще обіцяв віддячити, відробити за шкуру, коли виросте. Де ж ти виростеш, де ж ти віддячиш? Чуєш, Грицько!

Дитина ще здригається на землі, та вже їй ніколи не обізватися, не заговорити. Павло Музика ховає шкурат вареної телячої шкури за пазуху.

— Не годиться, щоб добро пропадало.

Дитина вже й не ворушиться.

— Піду тепер шукати його батька. Про тих бахурів Гаркуша від кого почув? Почув від мене. То про цього хай теж почує від мене, а я подивлюсь на нього, подивлюсь. Не залишилося від нього насіння на землі, і його скоро самого не залишиться. Та не я буду, коли не зведу зі світу. Бо що? Бо надумав людей зводити зі світу? А коли тебе й твоє коріння? Бо гріх таким жити, великий гріх.

Учитель Пилип зупиняється під горіховим кущем і, затамувавши подих, дивиться на стару липу, що самотою стоїть посеред узлісся. Йому не хочеться полохати малу пташку на довгій обламаній гілці, що всохла, настовбурчившись сухими галузками.

— Ага, та це ж бо лісовий щеврик!

Жовтувато-бурий, груди в темному ряботинні, лісовий щеврик біжить-дрібцює по сухій гілці вгору — й завмирає на її гострому краю. Сидить і роззирається, наче приміряється до простору, щоб злетіти й заспівати. Але не злітає, а так само видрібцем біжить по сухій гілці донизу, добігає до стовбура. Міг би перескочити, як перескакують інші птахи, але ж ні! Біля стовбура завмирає — і повертається назад, на край гілки.

З краю гілки раптом пурхає на верх липи, десь там зникає поміж густого зеленого листя, нема його, нема, наче сховався. Та не сховався, бо несподівано випурхує з зеленої крони, летить навскоси і вгору, вгору.

— Tip, тір, тір, тір!

Свистить лісовий щеврик. Не так співає, як тріщить, але така в нього весняна пісня.

— Сіа, сіа, сіа, сіа!

Протяжно свище, захоплено й так натхненно, що, либонь, нікого не чує, тільки сам себе.