Горпина ледве спромагається на слово:

— Де ж таке чувано.

— Е-е, ще не таке чувано.

— Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.

— Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.

й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.

— А як попадешся? — питає Горпина. — Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.

— Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися…

Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.

— Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То дістануться тобі, ти все посходжуєш… Приміряй оцю хустку.

Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками пальців.

— Гарна, — шепоче.

— Не бійся, приміряй.

Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.

— Як наречена! — хвалить він.

— Ет, — несподівано шаріється Горпина.

З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з’являється рука на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча згорблена.

— Олько, ти? — виривається в чоловіка. — Встала?

Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї. На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста тремтять болісно.

— Закортіло до вас.

Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір, і знеможено опускається на широку лаву. Відсапується, наче не з комори через сіни перейшла, а здолала далеку дорогу.

— Чуєш, Горпино? — озивається. — Славна ти в хустці.

— Та я зніму зараз, це Василь…

— Не знімай, — каже Олька. — Ходи в хустці. Хай тобі дістанеться, ніж якійсь другій.

— О, таки правда, — тішиться чоловік.

Олька молитовне складає перед собою висхлі руки — й тихенько, з болісною усмішечкою каже:

— Я оце лежу й таке собі надумала… Скільки вже мені лишилося жити? Один бог знає, тільки ж небагато. Чує моя душа, що небагато… Вже ти, Василю, намучився зі мною, то більше не мучитимешся.

— Олько, гріх таке говорити! — чоловік до неї.

— А я добра тобі хочу. Ось і надумала: хай Горпина залишається в нашій хаті — і живіть з нею.

— Як жити? — в один голос вигукують сестра й чоловік, подивовані, що вона чи вгадала їхню балачку, чи підслухала.

— Живіть, як чоловік і жінка.

— Ой, Олько, — схлипує сестра. Й береться розв’язувати хустку па голові. — Це твоя хустка…

— Не знімай, не знімай! — Олька до неї. — В тебе є здоров’я зносити хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай буде тобі за жінку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобі за чоловіка буде. Ви помиритеся. Василь хоч і зарізяка страшний, а з ним жити можна.

Зводиться з лавки, хапається рукою за стіну.

— А ти куди? — чоловік до неї.

— У свою комору, там і вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдіть за мною. Та побалакайте ладком, та договоріться. Договоріться по-людському…

Човгає через поріг, і двері за нею скриплять, зітхаючи й стогнучи.

— Дядьку, дайте їсточки.

— Де ж я тобі візьму?

— У вас є.

— Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця, що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях, босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне, що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?

— Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.

— Грицько?

— Вже ж Грицько.

— То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?

— Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу малий Грицько. — Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи тоді, коли виросту.

— Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?

— Хочеться, дядьку!

— Хе-хе, — вишкірює в усмішці зуби Павло Музика, — дурне, а хитре… Може, тобі дати булку?

— А що таке булка? — питає Грицько.

— Це такий білий-білий хліб, а пухкий, як пух.

— Не обманюйте, дядьку, — темнішаючи на виду й ковтаючи слину, каже Грицько. — Видумуєте за булки, немає булок ніде. Не бачив… Є маторжаники, є коржі, є підпалки, е пампушки, а булок немає, не бачив.

— Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам. — І сам собі під ніс: — Та якби й була б, то не дав би.