— Папо, він певно тепер коло Хартума? / Хто той він, це розумілось само собою. / Господи! Що з ним? Оця клята війна, — хто тільки її видумав?!
— Гм, дивно й мені… Чого б їм бунтувати, воювати? Сиділи б тихо дома… Чого ще їм? Хіба я піду воювати? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову воювати? На якого біса я буду воювати? І ніякий розумний чоловік не буде воювати… Га? Хіба буде? Що ж ти не кажеш? — містер Гедисвуд замахав руками.
— Та звісно не буде, ви й самі добре знаєте, що ні… Усе ці гидкі араби…
— Ну, от-то-то-ж! — заспокоївся містер Гедисвуд та й знову повернувся до коминка, щоб, прижмуривши очі, дивитися на огонь.
Таке бачив у своїй уяві Суфлі в невеличкій хатині в Бех-аль-Джугурі. Пофантазував та й знову взявся писати.
«Ти питаєш мене, моє серце, чи дуже важко мені тут у поході. Ні, серце, не дуже важко, бо як згадаю тебе, — а згадую тебе я щохвилини, — то де й дінеться усяке лихо, всякий клопіт… Коли б тільки звів скоріше нас Біг милосердний! Але не журися, ми б’ємо арабів і незабаром певно зведе нас Біг разом. Молися тільки, щоб не піднялися знову ці розбишаки араби, бо як піде знову війна, то дай Біг тоді, щоб через три роки побачились… Підтримує тільки мене ще та думка, що ми — так казав сьогодні один мій товариш — тут проводирі просвіти та культури, що наша праця — праця для всього світу».
Тут стогін слабого надворі стало дуже чути в хаті. Суфлі не всидів і вийшов надвір. Там було так ясно від зір, що він добре бачив, що діялось в кутку. Син очевидячки вже доходив, але стогін його не стихав. Мати від жалю, від злості, що не може помогти синові, наче збожеволіла і, припавши до землі, невимовне тужила.
Часом бажалось їй кинутись до сина і задушити його тими самими руками, якими колихала колись, щоб тільки більше не мучився сам і її серця не надривав… Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся і в листі до милої приписав:
«Але тяжко бачити, як ненавидять нас ті араби. Вони раді вмерти, всі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що ми несемо їм. От тепер надворі вмирає якийсь арабисько, стогоном своїм не даючи мені навіть писати. Уперті оці араби, ще довго мусимо з ними вовтузитись, ще довго стояти будуть на дорозі нашому щастю… Прощай, серце! Цілую цей лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій…»
Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на місяць, що тільки що викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку і зітхнув. Хоч оці араби й не давали йому щасливо побратися з милою, одначе йому все ж таки було шкода їх — нерозумних, упертих… У поручика Суфлі серце було дуже м’яке…
На селі було тихо. Тільки де-небудь заголосить жінка та завиє собака. Розкішна полуднева ніч показувала всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами й бананами землю; солодкими пахощами несло з усіх садків… Ніщо не нагадувало смерті, все так і дихало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами…
У молодого араба, що затих нарешті в агонії, розплющились очі, і йому здалося, що по небу летять янголи в блискучих срібних шатах, оповиті сяйвом, і ведуть за собою череду душ побитих арабів. Ті душі всі в білих одежах і відбивають якимсь сяйвом. Очі видця заплющилися знову, й араб заснув навіки