— Ух, як я втомився! — сказав він, влучаючи виделкою в якусь рибку. — Я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село; руки так намахались, що ледве розвів…

— Е, ви, Слоу, сьогодні шибалися більше всіх; ви, здається, своєю рукою не одного вбили? — запитав Суфлі.

— Гм, недарма ж я гімнастиці віддався! — немовби нев-важливо, але дуже хвастовите сказав Слоу. — Одного я так рубнув, що відтяв голову з рукою.

— Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вояки його, — сказав капітан, показуючи на Суфлі; йому не сподобалася самохвальба Слоу, і він хотів уколоти його.

— Гм, як-бо ви кажете, пане капітане: ледве не вбив, — хіба ж так легко мене вбити!.. Я вже зовсім замахнувся був на голову діда і розбив би її, як старий горщик, якби не влізла та черепаха…

— Погана річ похід! — озвався капелян. —Не можна чоловікові і вимитись по-людськи. Сьогодні дали мені таку воду, що більш похожа на каву, аніж на воду…

— Гм, рано ви почали жалуватись, отче! Може, при-йдеться й без води сидіти; добре, як ще єсть що у рот вкинути! — сказав Суфлі. — Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менше їсти і пити.

— І що ж, привчилися? — пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.

— Де там привчився!.. Як став привчатися — ще більше їсти став! — сумно відказав Суфлі.

— Поганої Військовому треба до всього звикати: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжі, — от і уся їда і напиток на день, — толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.

— За те ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимося, а для усієї людськості, що ми тут виступаємо проводирями культури, просвіти, несемо в сі степи, до сих звірів світло науки… І нас не забудуть! Може, колись оці самі, що тепер так нас ненавидять, або їх потомки принаймні, будуть згадувати нас, і наші імена будуть наймилішими для них іменами! — розводив капелян.

Всі згодилися на це і випили за свою сподівану славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів ( він їх потім надрукував у якійсь часописі по два пенси за рядок. «Наша війна — це ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі хліби, що задовольнять їх жадобу науки».

І знов усі згодилися й випили. Тільки капітан Годіс нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місію; він пішов у похід, бо був військовим, а був військовим на те, щоб пити вино та курити добрі сигари, — виходило, що і метою всіх оцих війн, боїв були вино та сигари, більше нічого. Де воювати, з ким воювати — все одно було йому; його навіть не просив ніхто привезти з походу яку небудь пам’ятку, як от печінки гіпопотама або нігтя крокодила… Стріляючи арабів, забираючи добро їх, він не ненавидів їх, але й не жалував, — треба було бити, бо це була служба, і за неї він діставав пенсію.

Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Це було якраз упору. Уся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словар, щоб занести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:

«Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою й страшенною спекою, віддихали серед побитих, скровавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели…» — кореспондент зирнув на араба і писав: — «Привели араба. Це був уже старий, але ще дужий сухий дід, справж-ній король пустині. На нім були біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже не схожими з тими, які ви бачите на жіноцьких сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед цим орлиним поглядом. Це був один з тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зоставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни… Але tempora munatur, і, здається, ніколи так не справдувались оці слова великого поета вічного Риму, як тепер…»

Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові і мало журячися тим, чи його опис дуже годився з дійсними подробицями, далеко прозаїчніши-ми: арабові, якого він так пильно описував, на погляд було років 55—60, але це був ще дужий дідок. Звісно, ні «королем степу», ні «одним з тих арабів, що…» він не був. Це був старий хлібороб, що весь свій вік кохався у своїй ниві, у своїй худобі і лаявся із своєю жінкою, старою і поганою. Одначе тепер лице у нього, завсігди просте і добре, було хмурне; зуби він зціпив, чоло наморщив; пошматована, де-не-де закапана кров’ю одежа клаптями звисала з нього.

За арабом увійшов і товмач, — рудий і плюгавий жид чи араб, — зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Алек-сандрії він був мішурисом коло деяких «заведеній», але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою «працю» на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана: