Безщасна кидалася по ліжку, сон утік од неї далеко, зляканий палкими неспокійними образами… образи минулого щастя мішалися з образами перебутої ганьби й сорому… йшли один за одним, як хвилі в річці, і не було в неї сили припинити їх, прогнати від себе і хоч на мить угамувати цю муку.

І довго це діялось…

Крізь маленьке віконце вже починало сіріти першим уранішнім світом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очі, а його очі стояли перед нею і дивились, дивились на неї… пильно, нерухомо… такі великі… аж горять на чорному Романовому обличчі… Яке воно страшне стало!.. А очі все більшають, і все наближаються, і печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути — не може; хоче ворухнутися — не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, і його страшна рука, чорна така, як і обличчя, бере її бідне серце, і стискає дуже, дуже, і хоче вирвати з грудей.

Крикнувши, зірвалася на рівні ноги і стала серед хати, вся тремтячи.

То був сон, що на мить одну до неї злетів, але який же страшний сон!..

Стояла і тремтіла.

— Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба!— озвалася з другої хати Квасючка.

Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу і стала вбиратися.

Убралася, взяла кошик і вийшла. Надворі вже було зовсім видко, скрізь ішли на базар люди.

Ледве завернула за ріг своєї вулиці на другу — перед нею став Роман.

З несподіванки злякалася так, що аж спинилась, і на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нітрохи не нагадував тієї страшної примари. Він стояв перед нею з білим викоханим обличчям, ще чепурнішим, ніж воно було на селі, і всміхався:

— Здорова була. Левантине! Він, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.

— Здоров… — одказала, не дивлячись на нього.

— А що, не думала, що встрєтиш меня тут?

— Ні…

— Дак ти служиш у городі… Та чого ж ми стали? Іди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Так давно служиш?

— Третій місяць…

Вона відказувала тихо, спустивши очі додолу, йдучи з їм поруч.

— Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?

Він ще питається!..

Але перемогла себе і відповіла, силкуючися говорити спокійно:

— Як умерла… наша дочка… то я й не схотіла вже зостатися в своєму селі… і пішла по наймах…

— Дак дочка була… вмерла!..— сказав Роман, трохи помовчавши.— Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.

— Нащо ти так кажеш, Романе?

— А разлі б лучче було, как би вона зав’язала тобі світ?

— Не вона мені зав’язала світ, а… мій дурний розум та… ти, Романе…

— А ти не нападайсь на меня! Разлі я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе — голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день — базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал — розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.

— Невже ти думав мене кликати? — спиталася Ле-вантина, і радіючи, і віри не ймучи.

— Ну, от так! А то ж как? Разлі ти думаєш — я какой?

І він почав їй розказувати, що він за нею журився, та як він шукав роботи, та бідував, і скрізь прибільшував своє лихо та розтягав його на довший час.

— А я, боже ж, тебе дожидала на Різдво!

— Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об’явили?

— Дак хоч би звісточку подав — де й що ти, щоб я хоч знала.

— Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звісточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волосні не довідались, де я: вони б же мене тогда січас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлі ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?

Левантині все, що він казав, здавалося правдою. Та тільки гірко, що воно так усе зробилося.

— А що ж ти тепер робиш, Романе? — спиталася вона.

Роман загомонів швидко, мов поспішаючи мерщій проминути це питання:

— Вот видиш, я тут на службі служу… Тут, знаєш, есть такой лісной склад, дак я там… за прикажчика… Не очень щоб прекрасно й жить — ну та живйом как-небудь.

Цю казку він усім розказував, хто не знав його.

— Отут недалечке й живу —— у Рівчаках… Приходь когда-небудь.

Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.

Bін почав упевняти, що зовсім лиха їй не хотів, що робив з нею по щирості. Говорив ласкаво, прихильно, і Левантині здавалося, що перед нею оживав той давній Роман, якого вона так кохала.

А він усе прохав прийти до його.

Що він вигадує? Хіба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвітлої години нема за роботою.

Але він не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в неділю. Вони пішли б удвох на прохідку,— от хоч би в городський сад… Він їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а він не винен,— треба ж йому виправитися… бо він її любить і не хоче, щоб вона так про його думала.