А люди, довідавшися, що то свій злодій краде, ще більше почали турбуватися. Цей знає всі закуточки й суточки, то від нього ніде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачів ще більше найняли. Ночували завсігди біля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всі були на Романа дуже лихі; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що ті хазяї, яких він коней позбавляв, то ті кляли так, що й кісточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсім зубожіло, а всім. іншим довелося позичати грошей на коні. Тепер Романові страшно було й поблизу Диблів проходити, коли не хотів головою наложити.

Але після події в Чорному яру крадіжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собі інше.

Частина третя

ЛЕВАНТИНА

I

Левантина не знала, куди саме їй іти. Ішла в сусіднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрізь рук треба. До села було тільки вісім верстов, і вона вступила в його ще до снідання. Проминула кілька перших дворів і спинилася перед великою, на дві половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повіткою, возівнею й хлівами. Серед двору стояв запряжений кінь.

«Мабуть, заможний господар живе,— подумала дівчина.— Зайду до його».

Несміливо вступила у двір, і саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловік з короткою підстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сідати їхати на поле і вздрів Левантину.

— А чого тобі, дівчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, і тремтячим голосом сказала:

— Роботи шукаю… Чи не треба вам наймички?

— Роботи? А звідкіля ти? — спитав господар, позираючи на неї неймовірними очима з-під кудлатих брів.

— З Диблів.

— А чия ж ти? — І так він випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли іншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її білет,— видимо, письменний був,— вернув його, а тоді сказав:

— То що, зоставайсь хоч і в нас. Роботи тепер багато… Дам тобі три карбованці на місяць.

— Дядьку, а тепер же дорожче роблять,— насмілилась озватися дівчина.

— Може, де й роблять, дак піди ще пошукай — поки його знайдеш тієї дорожчої ціни. А тут робота готова.

Подумала Левантина: і справді, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.

— Іди ж у хату та снідай, та й поїдемо зараз на поле!

Пішла Левантина в хату. Немолода жінка поралась там.

— Оце, стара, несподівано бог послав наймичку,— озвався до неї хазяїн.— Давай їй снідати, та візьму її на поле…

Хазяйка привітала її ласкаво, посадовила снідати.

Потім поїхали на поле…

І незчулася Левантина, як проминув місяць на роботі в Бовкунів (так звалися ці люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч і була собі утла й тендітна, але не боялася ніякої праці. Хазяї й хазяйські сини й дочка, бачачи, що вона добра робітниця, а дівчина звичайна й сором’язна, були до неї добрі. А що за працею не геть було коли й думати про щось інше, опріч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серці,— не так неначе стали її дошкуляти оті кляті думки про минулі лиха та зла. Про подію у Чорному яру і про все, що потім у Диблях сталося, вона нічого не знала — це зробилося вже після неї. Тут цього нічого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунів, але помилилась.

Одного разу, як усі сиділи за сніданням, рипнули двері і в хату ввійшла якась дівчина:

— Здорові були! Ось і я вернулась.

— Ге, Параска! — зраділи хазяї.

Виявилося, що тая Параска — це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пішла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.

Левантина зоставалася ні в сих ні в тих, бо господарі знову брали Параску. Вона не вдержалась:

— Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тоді у вас і не стала, а деінде шукала служби.

— Еге, дівчино! Того ж я й не казав, що ти тоді не стала б, а мені,— сама бачиш,— рук було треба, аж кричало,— по щирості відказав Бовкун… — Та не журися! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалією торгує… Я оце як був у його, дак він мені казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, він не знайшов іще дівки, то тебе візьме. А не візьме він, то візьме хто інший,— у городі людей багато.

«Чи в город, то й у город!» — подумала собі Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробіток, а тут уже відбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранці поїхала з Бовкуном у город.

Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такі будинки вона бачила і в панів у своєму селі, тільки що тут їх було дуже багато: дерев’яних, кам’яних, сірих, білих, жовтих… так і мигтять ув очі… Та все один до одного попритулювані — ні городів, ні садків. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якісь москалі; віз торохтить по камінні та підкидає на ямках — аж не всидиш. Не подобалося те все Левантині.