— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподівано гримнуло з темряви.

Роман пізнав голос Патрокла Хвигуровського: це він на нього спіткнувся.

— Се я, Роман,— одповів.

— Який Роман, азінус?

— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал.— Увесь цей час їм не доводилося стріватися.

— А чого ж ти тут?

— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.

— Резон, хоч ти й болван!

— А чого. ж я болван?

— А того, що повинен тут ночувать.

— Та й ви ж тут ночуєте.

— Я — інша річ. Я, братку, так собі… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як ліг — та й досі!.. Ну, а все-таки я це місто, правда, знаю добре… Дак це вже ніч?

— Ніч.

— А чого ж ти зубами ухналі куєш?

— Бо холодно.

— Холодно? Ну, сідай біля мене та погрійся! Чого стоїш? Сідай! За це платити не доведеться.

І він у темряві піймав його за руку й потяг униз. Роман сів біля нього.

— Еге, та ти, парубче, без пальта!

— Атож…

— А де ж воно?

— Загуло.

— Ну, й ти ж скоро загудеш.

— Куди ж я буду густи?

— К чортовому батькові в зуби! Пропадеш без одежі.

— Продал… топор нужно било купить… Що ж мінє було делать?

— Клапоухий азінус! Попитайся мене, то я скажу, що тобі треба робить.

— Говоріть!

— Я тебе поведу до добрих людей.

— Ведіть!

— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть гроші.

— Хароша штука, спасибі вам!

— Не кажи — хароша, поки не з’їв! Як будеш розумний, то матимеш і роботу.

— Какую?

— Кращу за ту, яку робиш.Тоді знатимеш.

— Пущай і так!

— Тільки одно…

— А що такое?

— Чи зостанешся там, чи ні, чи візьмеш роботу, чи ні, а що побачиш, про те мовчи!

— Ето можно.

— Заприсягнись!

— Пущай мене хрест побйоть і сира земля не прийметь, єжелі кому скажу.

— Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобі зламаю шию… І під землею знайду. Ціла голова не буде. Цього не забудь!

— Не забуду.

— Гайда.

II

Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної і грязької вулиці. Перейшли її всю. Наприкінці вулиця відразу падала вниз і звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попід глиняними кручами, блимали маленькими вікнами невеличкі хатки. Ліхтарів не було,— тільки й світу на вулиці, що з тих віконечок. Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Роман уже набрав у свої драні чоботи стільки води, що всі ноги були мокрі.

— Іди сюди попід тином,— сказав Патрокл,— бо тут та-ка халдейська калюжа.

І справді, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче місце в яру, і вода стікала сюди з усіх високостів.

З бідою, чіпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.

— Ну й грязюка! — жалівся Роман.

— Ще й лучче: як упадеш, то не заб’єшся.

— Та куди ж ми зайшли?

— У Рівчаки!

— Какії рівчаки?

— Так зветься… Іди за мною!

Він завернув до двору. Одчинив хвіртку, впустив Романа і по-хазяйському зачинив за їм. У дворі хата, здається, гонтом крита, праворуч — якісь шопи, чи що.

Загарчав у темряві собака.

— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пізнавши Патрокла, почав лащитися до нього.

— Що? Хіба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось із кишені і дав Хамлові.

— Добрий каніс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.

Підійшли до хати, і Патрокл загрюкав у засунені двері.

Чути було, як хтось вийшов з хати, і чоловічий голос озвавсь у сінях:

— Хто там?

— Одчиняй, то й побачиш!

— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.

— Атож.

Хазяїн упустив гостей і зараз же знову засунув двері. Увійшли в хату. Це була звичайна міщанська світлиця: велике ліжко праворуч під стіною, ліворуч стіл, а круг його прості дерев’яні, помазані рудою фарбою, стільці; ближче до дверей — праворуч піч, ліворуч — шафа. Стіни обліплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стінах три малюнки без рамців, прибиті просто гвіздочками: копієчні базарові ляпанці, всі помазані мушиними слідами. Якась жінка, мабуть, хазяйка, бліда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидів Лукаш.

Поздоровкались і посідали.

Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл.— Оце тобі привів чоловіка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла — треба дать йому кватирю й харч.

— А талалая з білих берез не буде випускать?

— Каже, що припне.

— Хай ночуєть.

— От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір побачив, то розласувався на вечерю.

— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелів Ярош господині.— Ми ще й самі не вечеряли.

Жінка, мовчазна і якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сіни, а за їм слідком Патрокл, і довго щось там балакали, тоді вернулися вдвох.