— А що, земляк, нетутешній? — запитав.

— Нє.

— А скудова?

— З Дибльов.

— А! Чи не служби шукаєш?

— Та служби.

— Ну-ну!.. Етого іщо попошукаєш!

— Разлі трудно?

— А то не? Я сам уже з місяць шукаю… Витратився, ободравсь увесь…

Вони розбалакалися. Роман розказав парубкові про свої городянські пригоди, а той і собі оповідав, що він там та там бував, прохав, та ніде роботи нема,— хоч пропадай з голоду! От сьогодні він ще й не їв нічого.

— Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю — оддам. А то так воно — не євши…

Роман і сам був голодний…

— А гдє б тут можна купить чого закусить? — спитав.

— Можна! І закусить, і випить! — відказав парубок.— Давай збігаю!

Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копійок їжі, а п’ятака здачі приніс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Приніс оселедець і булку, але без здачі.

— А п’ятака,— прости, земляк! — і сам не знаю как — випустил з рук… отут у дворі. Шукал-шукал — темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.

— Та вже пущай,— сказав Роман, але йому чогось здалося, що від парубка не пахло попереду горілкою і що його п’ятак лежить тепер не на дворі, а в шухляді в монополії.

Порізали на шматки оселедець, розділили надвоє булку й почали їсти.

— О дикі неуки! — озвався біля них, підійшовши несподівано, Патрокл Хвигуровський.— їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древніх хвилозопів сказано, що риба любить воду. І коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.

Його здорова лапища простяглася між два їдці, ухопила шматок оселедця і вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки і послала її слідком за оселедцем.

— А сами ж зачим їсте, когда водки не пили? — запротестував невдоволений з таких заходів парубок.

— Дурень єси! — одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату.— Водка вже там єсть, і через те нехай ця твар іде в мою горлянку.

І знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусів.

— Не гнівайся, земляче,— озвався до Романа,— що так, не питаючи, беру: довлієть-бо пища алчущему оної. І коли ти цього сервуса черв’яковського і неклю-чимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже мені й бог велів.

— Садіться! — одказав Роман.

Патрокл сів на ослін і моргнув на парубка:

— Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!

— Как там напав! — одказав сердито парубок.— Позичил у його грошей, пойшол та й купил.

— Ну, ну, знаєм! — припинив його Патрокл.— Позичив, бо роботи нема, витратився… А скільки згубив?.. Він постоянно роботи шукає і губить чужі гроші — до себе в кишеню,— сказав він уже до Романа.— Багато твоїх загубив?

— П’ятака,— відказав Роман.

— П’ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То — так він і по карбованцю губив. Одначе треба поспішатися, а то цей каніс ненажерливий сам усе похапа.— І він знов укинув собі в рот шматок оселедця й булки.— Ех, чорт його зна! Все-таки треба рибі води! Лукаш! Получай три злоти: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч одну копійку — не дам ні крихотки, ще й шию наб’ю!

Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси, хліб і горілку. Почали випивати й їсти. Розбалакались із Патроклом, і Роман мусив і йому розказати про свої ходінки й шуканину.

— Жалію, амікус, тебе. Но не рюмсай і возвеселись: терплять і кращі за тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семінарії, греки й латини читав і думав ученістю превище всіх превознестись і — пропав!

— Чого ж ви пропали? — спитав Роман.

— Чого?.. Чув ти моє ім’я?

— Чув…

— Ну, то через його.

— Та каким же образом?

— А таким… Того, що ім’я геройське.

— Как — ім’я геройське?

— Ти цього понять не можеш. Герой був такий… Патрокл: і Трою воював, і багато совершив діл славних… Так і я, іменем його названий, повсєгда був прихильний до геройських діл.

— І совершали?

— Стультус!.. З Вакхом у компанії побив морду єзуїтові інспекторові і за те поневіряюся й досі. І уше-лепкався в цю бездну гнусності, де кишать тварі, подобні сій, богам зненависній, мармизі! — І він штрикнув пальцем просто в пику Лукашеві.— По не розквасюй губи, бо то подла манера. Як зазнаєш усього і не знайдеш нічого, і схочеш уже наплювать на цей город — приходь до мене, і Патрокл Хвигуровський дасть тобі достойную тебе роботу.

Роман глянув неймовірно на обідрану постать Пат-рокла Хвигуровського і подумав собі, що ледве чи можна чого від нього сподіватися. Той зрозумів його погляд:

— О азінус клапоухий і Хома невірний! Не витріщай своїх сліпаків на мою костюміровку, а дивись на мої діла, і будеш подобен мені і не пропадеш з голоду!

Поки, одначе, діла героя з поганою костюміровкою обмежились на тому, що він найбільше за всіх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що міг прибрати, а потім захріп по-вчорашньому на своєму ослоні з «земською давностю».

Три дні ще ходив Роман та шукав собі служби, а на четвертий зостався з п’ятаком у кишені. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарі.