— Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

— А ще нечистий літає змієм-перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок — ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій-перелесник; виліз та до неї вночі… З того часу став літати до неї і жити як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заня-ти… А дома живе домовик…

— Що людей уві сні давить?

— Еге, давить, як гнівається… А щоб не гнівався, треба становити йому окріп — п’є… А то як розгнівається, то й спалить…

— І, господи! — аж плеснула руками Гаїнка. — І скрізь, де не ступнеш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі — скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям! І нащо бог пустив її на світ? Адже з неї нема добра, сама шкода?

— Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

— Де ж вони знову набираються?

— Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, — і з кожної краплі зараз народжується гаспид.

— Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

— А ти ж думала як? Та хіба тільки ці? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манія дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кінь, да тільки самі кістки, без шкури… Як пройде по селу вночі — корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать — бояться… І обходить усе село, і де стане — там скотина і гине, і гине…

— Ой, страшно!.. Це ще страшніше за русалок, дідусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

— Дак то ж на русалчин Великдень.

— А мавки?

— Та й мавки ж… І русалки, й мавки — все з не-хрещених дітей… По полях, по лісах, по водах живуть…

— І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

— Чому — не бачиш? Як хто, то часом і бачить. Доведеться й тобі колись побачити.

— Ой, ні, ні, ні!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. — І вона затулила обличчя однією рукою, а другою махала від себе, мов боронячись од нечистої сили. — Не. хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зінько підійшов до неї і обхопив за плечі.

— Ой! — скрикнула вона несамовито, зірвалась на ноги, відскочила й глянула з-під руки.

— Зіньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть відціля!.. Чого ти сюди прийшов? Тільки лякати мене!..

І вона кинулась до його та й почала відпихати від себе. А він однією рукою обхопив її, маленьку, за стан і підняв угору…

— Геть!.. Чого ти причепився?.. Діду, та скажіть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зінько і вмить схопив другою своєю рукою обидві її руки. — От же тобі! В неволі!..

— У неволі!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмідь, дак і радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. — казала вона й справді плачущим голосом.

Зінько пустив. Вона враз вихопилась од його, відбігла геть далі й зареготалась веселим дзвінким сміхом.

— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, і не плакала б… А одурила!

І вона аж стрибала з радощів, а Зінько й сивий дід дивилися на неї ніжно-ласкавими очима, веселі й щасливі. «І де вона в бога, оця ясочка, взялася?» — шепотів дід. А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бриніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:

— А що? втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!.. Бо по пасіці бігати не вільно, — дідусь не велять! А що?

— Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!

— От! А ти мені знову руки крутитимеш?

— Іди, іди, — я не дам, — казав дід.

— Ну йди ж! — закликав і Зінько.

— А не займеш?

— Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу, — сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку. — Ну та й гарно як тут після спеки!

— Бач, гарно!.. А чого досі не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сідаючи біля його.

— Поки справився дома — та те, та се… Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

— Ат, се мені волосся!..

Цей гайок і пасіка були Колодіїв, але Зінько становив сюди на літо й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку. Дід Дорош був старий, але ще кремезний чоловік. Усе літо він жив на пасіці, мало коли й навідуючись додому. Він таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дідову думку, з його не могло бути нічого доброго. Замісто щоб хазяйнувати по-божому, він заприятелював із Денисом, із Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на відробітки гроші, почав притискати людей… І сам жити став уже не так: закривився на якогось чи міщанина, чи бог його зна на кого… в горілку став укидатися… Все те не подобалося старосвітському дідові.