Дак отакі гості сиділи в світлиці в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жінка, мовчки подавала на стіл страву, іноді тільки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомінкий, веселий, частував і припрохував залюбки. Це ж такі дорогі гості! Не голота яка з Зінькової кумпанії, а поважні кремезні господарі, з ними хоч яке діло робити можна — подужають! І грішми-достатками вони — сила, і в громаді сила.

Домаха вже пішла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував і казав:

— Істинна правда, що каже Григорій Павлович, наш господин старшина: ніякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився поміж «образованими» людьми і собі «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рівнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що більший харпак, то більше в громаді галасує проти заможного чоловіка. Того і в голову собі не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хліб? — У нас! — До кого скотину пасти віддавати? — До нас! — У кого грошей позичити? — У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

— Іменно! Істинна правда! — відказували гості. — Подохла б клята харпачня без нашої помочі.

А кум Терешко (він же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

— Настоящая благодіянія оказується, настоящая! А Денис казав далі:

— Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тільки порадошний чоловік схоче що зробити — чи в громаді, чи так, — зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтація, та й годі! От, сказати, як Остап Дорохвейович, — він кивнув на Колодія, — хотів, щоб йому громада віддала волость нову робити, — лишенько! Який крик ізробився! Кажуть: багатіти нашим коштом буде!.. А все брехня…

— Авжеж, брехня! — сказав старшина, а Остап тільки рукою махнув.

— От так і я, — говорив Денис, — хотів би зробити одно діло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб і лиха не здобуться. Хіба що вже ви, господа хазяїни, пособите мені.

— Кажіть, кажіть, яке там діло! — загомоніли гості. — Що доброго надумали?

— От же ви знаєте, — розказував Денис, — що як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. Громада ж тоді не дозволила пересельцям тієї землі продавати, а взяла на себе.

— Хотіла на всіх рівно поділити! — гукнув кум Терешко, вже трохи п’яненький. — Ге! А ми не дали, да тобі в орендноє содержаніє оддали — на три года, — от тобі і вся біда!

— Іменно, іменно! І досі дякую вам, — спасибі за це! Хоч воно з тієї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

— Та ще й добра, — додав старшина. — Не сором-ляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе діло. Свої люди.

— Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третій наступає, а там і край…

— А там ізнову буде крик та гвалт у громаді, щоб тобі не давати, — сказав Манойло.

— Отож-то й то! Як наймати, так і крик, так і крик! Все репетують, і ніяк того репету не збудешся, — говорив Денис.

— А що ж ви зробите? Нема способу! — промовив Остап.

— Та воно можна б і способу добрати, — натякнув Денис.

— Ану, якого? — запитав старшина.

— Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.

— Так… — сказав старшина, і всі на мить замовкли. Всі зрозуміли, що Денис хоче сам ту землю купити, і думали, чи можна на це пристати.

Воно таки підходило, щоб Денисові вона впала. Раз — що він уже держить її в посесії; друге — що всі ті наділи суміжні з його наділом, — так трапилося; третє— що він же свій чоловік, і як пособити йому тепер, то й він колись у пригоді стане. Може, декому хотілось би замісто Дениса собі ту земельку придбати, та, бач, тоді доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тоді голота переважувати почне. Вони поти дужі, поки вкупі.

От такі й підхожі думки плутались у кожного в голові, як старшина знов озвався:

— Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, діло добре! Цим уже навіки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?

— Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, — говорив Денис, — а я, звісно, узяв би… хоч мені й сутужно тепер на гроші, ну, та вже розстарався б…

— Розстараєшся!..   Розстараєшся!.. — загомоніли гості. — А ми тобі пособимо в громаді: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

— Спасибі вам, господа хазяїни, спасибі! — кланявся Денис. — Я на вас — як на бога!.. Уже тепер ви мені, а колись і я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

— Істинна правда, — сказав кум Терешко і додав панської приказки: — Рука ногу моїть.

— Правильно! — промовив старшина. — Постановить: продать переселенчеські наділи Денису Пилиповичу Сивашову.

— Продать! Продать!.. — загули гості.

— А голоту, котора буде верещати, — скрутить!

— Скрутить! Скрутить!

— Щоб не сміли морди куди не треба пхати, — по мордяці їх!