Як їх організація? О, дух у їй чудовий! Було кілька збірок. Тричі збиралися в лісі на Петровій пасіці. Вона не на всіх збірках була, але це дарма; там тепер усім порядкує Петро. Такий, як і попереду, більш думає, а мало говорить, та кожне слово до діла. О, він знає, як треба порядкувати, — він ще дужче їх згуртував!..

І Яків… Такий талановитий хлопець, дотепний, тільки. часто гострий і нетактовний. Дарма, — Петро все залагоджує. Він найсвідоміший і найнепохитніший за всіх буде.

— Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана… їх кликано на допит — за тебе питалися… Чому саме їх, а не кого іншого, — ми не могли зрозуміти… Вони прегарно там поводилися і тепер тільки підсміюються з тих…

— А взагалі селяни як? — питався Корецький, нахиляючися до Талі і пригортаючи її до себе близько, близько…

— Слухай, поштар же… — шепотіла вона, пручаючись.

— Він куняє, — сміючись одказав Корецький, цілуючи її в очі. — Ну, то як же взагалі селяни?

— О, в тому ж то й сила!.. Наша організація… трьох десятків душ у їй ще нема… а зуміла пригорнути до себе все село… Тільки такі багатирі, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, — тільки ті держаться окремо й вороже… вся біднота пішла за нашими… У громаді — куди наші, туди й уся громада… Бач, я ж іще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу… Списали постанову й послали… Багатирі та їхні полигачі — черносотенники — хотіли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Наші гору взяли… Ах, Геню!..

Голос у Талі радісно тремтів, як вона швидко про все це розказувала, її справді обнімала безмірна радість — і того, що Євген вернувся, і того, що конституція, і того, що в їх на селі так гарно!..

— Ах, Геню!.. Розумієш ти? Тепер уже зовсім не те!.. Зовсім!..

І вона сіпала Євгена за руку і все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування і в його, примушуючи й його тремтіти радісним тремтінням. І враз серед оповідання засміялася, сама себе перепинивши:

— Ні, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой — Стукачів зять… Розумієш, приходить колись… «Дайте мені соціал-демократичеську прокламацію». — «Нема, — кажу, — в мене соціал-демократичеської прокламації!» «Дуже погано, — каже, — треба, щоб була, бо наша партія за демократичеську республіку стоїть». «А яка ж ваша партія?» — питаю. «Як то — яка? Наша соціал-демократичеська російська партія… До нас агітатор приїздив і завів у нас партію… » Думала, що побріхує, як звичайно… Розпиталася — аж ні. Служив він щось місяців зо два чи зо три в городі… чи на заводі, чи дворником десь, — не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тоді й справді за його слідом приїздив аж двічі агітатор, організував їх… На другій збірці було там кілька й наших… та вони не пристали.

Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрімав на передку, і, зовсім притулившись на груди до чоловіка, заговорила тихше:

— Був і в мене… той агітатор… Умовляв, щоб і ми до їх… Звісно, я кажу, що ні… А він усе впевняє: ввесь народ вже свідомо горнеться до соціал-демократизму і незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсім самотніми «за бортом… » Саме воно! — думаю собі…

— Багато ж там людей? — спитався Корецький.

— Вони кажуть, що більш як сто… Але Петро довідався певне, що тільки сорок сім.

— Все ж досить багато за такий короткий час.

— О, вони дуже рухливий народ! Бігають, метушаться, раз у раз у їх збірки, літератури багато…

— Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

— Так собі люди, — промовив Корецький. — Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

— Та це добре… погано тільки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навіть таке каже: «Знаємо ми ваш парламентаризм!» — «Та що ж ти знаєш?» — питає Петро. «Господство буржуазії, — каже, — а вас ми розкасируємо!»

Євген і Таля обоє засміялися, уявляючи собі Валюшного з його витрішкуватими очима, з його наївною вірою, що над скарбами горять свічки вночі й через те він таки найде колись скарб, і з фразами про «парламентаризм» і «господство буржуазії».

Вже смеркалося. Вони їхали в темряві м’якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в’їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це — відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси:

— Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарешті й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освіченими вікнами, їх дожидають.