Уже є звістки про погроми й по інших селах. У Солтикові погромили й зарубали сокирою лікаря за те, що він «демократ», трохи не вбили вчительки, а тоді пішли й погромили пана; хотіли й його вбити, та заздалегідь утік. Тоді солтиківці пішли до своїх сусід у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: «усі пани проти царя: виб’ємо їх до ноги, тоді вся земля наша буде». А пани побігли до губернатора, щоб посилав до їх козаків.
А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомоніли проміж себе на вулиці, що вчитель, мабуть, уже втік поїздом. Може їх погнали вже туди, де панів громлять; а може згодом і знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.
Усе товариство тяжко засмучене. Сьогодні збираються прийти сюди, — хочуть усі бачити свого вчителя…
А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серці, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний біль у душі.
— Я вам приніс обідати, — нагадав Яків, показуючи на вузлик.
— У мене ще й те ціле, що Петро дав, — сказав, ледве всміхаючися, Корецький.
— То ви нічого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!
— Не хотілося…
— Давайте зараз обідати, бо й я не обідав, а на полудень нам принесуть.
Він заходився хазяйнувати: розіслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, і справді став обідати…
Пообідали. Яків допитувався, чи болить рана на голові й радив лягти відпочити: адже вночі він не спав і знов ніч у вагоні їхати. Корецького справді хиляла знемога. Ліг на солому і швидко заснув твердим, спокійним сном…
Прокинувся, глянув на небо крізь двері, — було вже нерано.
— Якове! — гукнув.
— Ми тут! — озвався той збоку.
Корецький вийшов і побачив з Яковом Петра й Панаса.
Вони прийшли недавно і дожидалися, що скоро й інші товариші понадходять. Справді — трохи згодом прийшов Іван Петренко, навіть з жінкою — веселою білявою молодичкою, колишньою школяркою. Сиділи гуртом і переказували, що знали, про вчорашні події на селі, а Корецький розказував, що було з ним у школі. Нові приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помітили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсім не було на той час у селі, одного забули сповістити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотіли зараз думати…
Сиділи купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького — все молоді щирі обличчя; старіших з бородами було тільки п’ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильніших…
Петро говорив до Корецького, і його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старіше від смутку, що й на його налягав.
— Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося… Як сироти… Самі винні: не догляділи вас як треба, не дали вам помочі… Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набігло… Не гнівайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!..
— Не гніваюсь, — тихо й щиро промовив Корецький, — бачу, що не можна було інакше…
— Та воно б може й можна було, — одказав Яків, — якби ми були кращі…
— Та вже не вернеш!.. — зітхнув Панас. — Тільки вже не думайте, Євгену Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що ми перемінилися, не ті стали… Ні, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч і колесом нас переїде, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися…
— Тільки ви навчіть нас, — казав далі Петро, — як нам без вас бути, як купи вдержатися й що робити…
— Все розкажіть, що робити!.. Як з чорною сотнею воювати!.. — загомоніли товариші…
— І де ви будете, скажіть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба буде…
І тоді почалася довга розмова про те, що та як треба робити. Держатися купи, ні в якому разі не різнити, а дружно йти тим самим шляхом, що й досі… Не давати себе збити з того шляху нікому — пам’ятаючи, що поки не буде справжньої волі, доти нічого не можна зробити для добра народного… Скрізь ширити такі думки, свідомість… Погромний чад оцей, — він мине, як і всякий чад… А як чад розвіється, визволені від його голови знову могтимуть розуміти добре слово. Корецький поясняв права, які списано в маніфесті, розказував, як добиватися, щоб усе те заведено в життя… Навчав, як знайти його самого в Києві…
Тісно купчилися коло його, пильно слухали, ловлячи кожне слово. Почували себе винними перед ним і хотілося спокутувати свою провину ще більшою, щирішою працею коло того діла, про яке він їм казав. Вірили в його; і огнем великого жалю, віри й надії сяли очі цим двом десяткам людей, зібраним коло свого гоненого вчителя — нишком, серед лісу…
Смеркалося, як почали розходитися… Цілувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться… Розходилися по одному, по двоє, щоб не помітили ворожі очі…
Мовчки дивився їм услід Корецький, як покривалися вони поміж деревами, і старе почування надії і сили вже починало гріти його своїми теплими хвилями…
Тільки Яків зостався з ним, — мали вдвох іти на станцію. Запалили трохи хмизу і при його світі написав Корецький кілька слів до Талі. Радив жити в батька, — поки проживе. Має в себе з сотню карбованців, — поки що стане… Коли б перемінилося так. Що зоставлять її на вчительській посаді, і вона певна буде, що безпечно вернутися в Ладинку, — то може буде й краще вернутися. Цілував її й дітей, казав щирі й ніжні слова, силкуючися вернути їй віру на краще життя…
Хмиз догорів і погас. Оддав лист Якову, — рушили в дорогу… Сім верстов пройшли лісом і полями без ніяких перешкод. А ось замигтіла вогнями серед темряви й станція. Корецький зостався стояти трохи віддалік, а Яків пішов купувати білета. Ледве вернувся з ним, — почувся гугіт: то надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великі вогняні ока: вони ближчали, насували і враз довгий змій, пихкаючи вогнем і димом, вирвався з темряви і, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцією.
Стиснув Якову руку і, минаючи станцію, скочив Корецький у останній вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вікна було місце. Корецький визирнув у вікно і трохи далі в темряві побачив самотню постать,— то був Яків. Поїзд свиснув і рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огні станції, і поїзд кинувся в темряву осінньої ночі.
— Але він винесе мене на ясний день… на ясний день здійснених надій, — думав Корецький.
І вже не почував у собі того тупого безнадійного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тільки одним моментом з великого діла, а кінець його міг бути тільки один… І хоч який болючий цей момент, — мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю…
А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву…
1907. VIII 18. Святошин під Києвом.