Невеселими були їхні вісті: «Земля вже тріскається»,— передавали з одного краю. «Тракторам понаривали ребра, аж стогнуть»,— передавали з іншого.

Далекі бригади раз у раз довідувались у Зої, чи там, над МТС, часом не захмарюється, чи не збирається на дощ. Чим вона могла їх порадувати? Якби могла — сама перетворилась би в хмару та зашуміла над ними дощем!

Бригада Оксани теж працювала в одному з найвіддаленіших, глибинних колгоспів. Щовечора і щоранку звідти вимагали метеозведень.

Вимагали різко, роздратовано.

V

Якось увечері, повернувшись з бюро райкому, батько вечеряв, а Зоя стояла біля відчиненого вікна. Зорі мигтіли, тріпотіли по обрію, мов живі. Нарівні з вікном тьмяно біліли припорошені пилом розквітлі акації. Повітря було насичене їхнім густим солодким ароматом.

Акації садовила ще Зоїна мати… Знати б, чому татко досі не одружився вдруге? Уже й скроні посивіли, а останніми днями й плечі йому якось по-старечому опустились…

Квартира велика, лунка, а голосів у ній мало, чийогось не вистачає. Етажерка з книгами. Піаніно. На стінах вінки з сухого колосся. В кутку багряніють шовками перехідні емтеесівські прапори. Від міністерства, від Центральної Ради Профспілок і той, що МТС одержала в евакуації від тамтешнього облвиконкому. Звичайно, прапорам належало бути б у клубі, але клуб ще не закінчено, і директор зберігає їх дома. Прапори вдома, а особиста кореспонденція, навпаки, зберігається в конторі, акуратно попідшивана в теки нарівні з офіціальними документами. Пожовклі листи фронтовиків, листи численних вихованців Солончанської МТС — розбери, кому вони адресовані! «Дорогий Карпе Васильовичу!», «наша МТС», «наш колектив», «наші хлопці…» Де тут розмежувати своє, кімнатне, від позакімнатного, як відділити своє від свого ж? Та й чи варто ділити?

Не встиг батько повечеряти, як до кімнати вже ввалюється старший агроном, огрядний рожевощокий мужчина, якого в МТС величають «матір’ю-героїнею». Приводом для цього послужило те, що колись у свято, будучи напідпитку, він помилково начепив собі на груди поруч зі своїми медалями і медаль своєї дружини. Відтоді й приліпилось до нього: «мати-героїня». Добродушний агроном не ображався, навіть охоче відгукувався, коли його кликали так.

— Казав тобі, Карпе Васильовичу,— заговорив агроном, всідаючись біля столу,— не жалій дочки та приводь їй у хату мачуху, не послухав мене… А тепер, бач, мусиш ліниві вареники їсти.

— При мачусі, може, ніяких би не їв,— похмуро вступився за доньку Карпо Васильович і, зводячи розмову на інше, повідомив, що незабаром прибуває партія нових тракторів.

— Знову нам буде клопоту з кадрами,— занепокоївся агроном.— Готуй, вирощуй, та все для чужого дядька.

— Чекай плакати, бо це ще не все, Пилипе Захаровичу… Як стало сьогодні відомо, частину тракторів нам доведеться передати лісозахисній станції.

Агроном сплеснув руками:

— Коли?

— Скоро… Якнайшвидше.

Зоя уважно прислухалася до розмови. Для неї не було байдуже ні те, що МТС одержує нові трактори, ні те, що частина трактористів перейде на лісозахисну станцію. Шкода, звичайно, віддавати, але ж і туди треба. Зрештою, там проходить передня лінія боротьби проти засух та суховіїв… От кого тільки відпускати туди?

Агроном наполягав, щоб коли вже віддавати, то, звичайно, віддавати гірших, найменш досвідчених.

— Хай ще вони стільки попрацюють над ними, скільки ми попрацювали!

— Ні,— спокійно заперечував батько.— Ми пошлемо туди не гірших, а кращих. Найкращих.

— Це ти серйозно, Карпе Васильовичу?

— Цілком серйозно. І щоб не відкладати… Давай підберемо людей.

Зоя чула, як називав батько прізвища трактористів, він називав справді найкращих. Може, й Оксану Бойко назове? Чи хотіла б цього Зоя? О, безперечно… Хай би перейшла Оксана на лісозахисну, може, забув би про неї Сава Грек і став би помічати інших!

Але батько чомусь не називає. Хоча, видно, думає зараз над цим. Адже мова йде саме про її, про Оксанину восьму бригаду… Так і не назвав. Розчарована Зоя почула з батькових уст прізвище іншого тракториста з бригади Оксани Бойко…

VI

Наступного дня Оксана примчала в МТС мотоциклом. Ввірвалась, як вітер, у контору і, дізнавшись, що директор десь у бригадах, накинулась на старшого агронома:

— Що це таке, я вас питаю? Ви хочете розвалити мені бригаду, позабирати від мене найкращих трактористів?

— Не трактористів, а тракториста,— спокійно поправив агроном.— Одного.

— Так чому саме Опришка?

— А чому не Опришка? Ти ж знаєш, куди їх виділяємо: на державне діло, на лісозахисну…

— Чужому дядькові!

— Не чужому дядькові, товаришко Бойко, а для нас же, для спільної справи… На передній край хлопці йдуть.

— А мені звідки заміну брати? З ваших близнят?

— Підростуть і мої.

— Довго ждати. То хоч би вже брали кого іншого, а то — з найкращих!

— А туди й треба найкращих.

Зоя чула, як вони сваряться в конторі, і їй ставало смішно, що «мати-героїня», так швидко переорієнтувавшись, уже переконував Оксану батьковими доказами.