Про УКРЛІТ.ORG

Жайворонок

(1950) C. 3

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (60 КБ) pdf (117 КБ)

Calibri

-A A A+

Потім випали сніги, вдарила люта зима, стало ще важче. Але навіть і там, де зупинилась зимувати МТС, за Доном, колектив готувався до посівної ніби в себе, в Солончанах. Правда, майстерень не вистачало, доводилось працювати на морозі, і шкіра з маминих пальців не раз зоставалась на сизому холодному металі. Ночами спали в степових вагончиках, і на ранок мамині коси примерзали до стінок. То був справжній фронт, і Зоя досі вважає, що втратила маму на фронті за Доном.

На Україну МТС поверталася залізницею. Все повантажили, нічого не розгубили. Навіть вилинялі степові палуби стояли надійно укріплені па платформах. Ішла ще війна, а проте військові коменданти скрізь давали мирному солончанському ешелонові зелену вулицю.

Оксана Бойко теж брала участь у поході, вона тоді навіть подругувала з Зоїною матір’ю. Зоя досі пам’ятає, як гірко переживали вони обидві — і Оксана, і мама,— коли чоловік Оксанин, теж тракторист, пішов на одній з переправ під лід.

Не думала тоді ні Зоя, ані Оксана, що минуть роки, з’явиться з часом у їхньому колективі Сава-механік, оцей чорнобривий красунь, і посіє між ними ревниву неприязнь…

ІІІ

«Цікаво, чи будуть ревнувати при комунізмі? — думала Зоя, сидячи в своїй радіорубці над розкритими лекціями заочного курсу.— Чи припиняться коли-небудь оці спустошливі усобиці людських почуттів, чи наступить хоч у майбутньому загальне замирення усіх з усіма?»

Досі, коли вона помічала в людях вияви ревнощів, заздрощів, честолюбства, їй здавалось, що при певних зусиллях людина може протистояти цим віковим принизливим почуттям.

І ось тепер вона сама вже і заздрить, і ревнує… Прикро, боляче було їй усвідомити це. Нове почуття гнітючим дисонансом вдиралося в її рівні, легкі, прозорі стосунки з людьми.

Чула ж, бувало:

— Нашому Жайворонку легко літається: всі йому родичі!

Трактористи звали її своїм Жайворонком. Справді, вони звикли до неї, як звикають до сіренького польового жайворонка, що цілу весну дзвенить їм над головою. І ставились до неї, як до тої весняної пташки: з добродушною ніжністю, з ласкавою зверхністю, з повною довірою. Засмальцьовані, обвітреві степовики добре знали, що Зоя ніколи їх не підведе, ні на кого із них не поскаржиться, скажімо, за ті диявольські словеса, накипілі грубощі, що іноді нагло, нестримно вдираються до неї в рубку… Само собою вважалося, що Зоя мусить їм все дарувати, все пробачати, адже вона створена для них, для кремезних степовиків, як медсестра для гвардійців переднього краю… І Зоя їм все дарує, все пробачає, розуміючи, що бувають такі моменти, коли людині просто несила стриматись.

Завжди приязно, по-сестринському дзвенить її милий голос з солончанського ефіру. По самому лише подиху дівчини, по її першій інтонації досвідчений бригадир уже може визначити, хто з ними сьогодні буде розмовляти зверху і що йому віщує така розмова.

У кожній бригаді знають, що Зоя «боліє» за них, що вона радіє їхнім успіхам. Знала досі про це й Оксана Бойко, бо поки що так було. А як буде надалі? Невже відтепер з’явиться сторонній стук у житті Зоїної радіорубки?

Досі вона була доброзичливою для всіх без винятку.

Протягом сезону Зої першій доводиться зустрічати прибої гарячих пристрастей, що нестримно бурхають, накочуються на неї з бригад. Вона приймає усе в первісному вигляді, розхристаному, непогамованому… Коли радощі, то ще свіжі, палкі, неприручені; коли сумніви, то найодвертіші; коли нарікання, то найважчі, найкострубатіші.

Слухати мусить усе, навіть те, що ріже її дівочий слух, а запам’ятовує найістотніше.

Так ось і зараз… Вислухавши довгу сповідь, відсіявши зайве, нотує в журналі: у Паливоди аварія. Причини такі-то. Заходів вжито таких-то.

Потім, зазирнувши в люстерко, виходить з рубки і прямує через подвір’я до гаража.

Щось думає приємне, і тугі губенята їй посіпуються, десь там під ними живчиком б’ється стримуваний смішок. Іде, як завжди, схиливши трохи голову набік, напівзакрившись від сонця рожевою газовою косинкою. Личко чисте, ніжне, по-дитячому моложаве, а в усій гнучкій постаті, перехопленій нижче гостреньких грудей тонким поясочком, уже є щось неповторно дівоче.

Біля гаража стоїть напоготові «Буревісник» — роз’їзна ремонтна майстерня-летучка. Вона обладнана необхідним інструментарієм і, як степовий палуб, теж радіофікована. Командир «Буревісника» — він, Сава-механік.

Забачивши радистку, Сава жартома робить їй під козирок. В офіцерському галіфе, в синій безрукавці, стрункий, смуглявий, як біс. І в блискучих очах у нього водяться бісики: весь час стрибають там весело, зухвало, невтомно.

— Привіт нашому Жайворонку! Чим нині порадуєш?

Зоя дивиться на нього з-під косинки широко відкритими очима. Дивиться зачудовано, не кліпаючи, і очі поступово стають вологими, набирають незвичайного полиску.

— В Паливоди аварія. Натик ліг.

— Знов до Паливоди?! Коли ти вже мене пошлеш… до Оксани?

— Не бійся, коли щось трапиться, пошлю. Але в неї це рідко буває.

 
 
вгору