Вирушаючи на хутори, бригади дорослих часом і нас, дітваків, прихоплюють із собою, бо така воля Миколи Васильовича, запального нашого вчителя й вожака, чиїми натхненними очима дивимось віднині на все, чим кипить наша Тернівщина. А він сам — як він горів у ті дні! Здається, і не їв, і пе спав, самим духом жив, а скільки енергії та завзяття у всьому, що відбувалося поза стінами школи, бо ж про саму школу він ладен був серед тієї круговерті й зовсім забути — принаймні таке складалося враження. Коли, озирнувшись в тодішні події, думаємо зараз про нашого Миколу Васильовича, то ясно стає нам, якого складу характер променів тоді перед нами, безперечно, він і створений був саме для такого буревію, яким жила, яким вирувала в ті дні наша Тернівщина. Ще недавно, влітку, вона аж танула, слухаючи в місячні ночі красивий і розкотистий тенор молодого приїжджого вчителя, чий спів допізна лився з відчиненого шкільного вікна, то був спів чистого кохання, пісня юнацької душі, що знайшла свою любов і відчула себе вперше від любові такою щасливою, а нині Тернівщина слухала Миколу Васильовича здебільшого на своїх бурхливих сходках, яким не видно було кіпця, і в голосі вчителя тепер дзвеніла тільки сталь, увесь він був сама віра та заклик, і ми, школярі, безмірно пишалися своїм учителем, ми були в захваті, що він у пас запальний такий та гарячий, ми готові були за ним у вогонь і в воду! Його правда була натхненною, а що може бути сильніше за це?.. Ось він вибігає на сільрадівський ганок у благенькій своїй шинельчині, сухолиций, блідий, і, рвучким рухом голови відкинувши свого чорного чуба назад, звертається до наших слобожан, щоб знов і знов виповідати Тернівщині про комуну загірну, про ті сонячні часи, що настануть, коли «вже нічого не буде чийогось», а все стане гуртове, народне. В такі хвилини він, наш вогнистий промовець, ставав від хвилювання ще блідіший, ніж звичайно, ставав білий як крейда, очі його повнились блиском, а голос дзвенів так пристрасно й молодо, що жіноцтво, слухаючи запальну його промову, аж умлівало від захвату:
— Ну й артист! Ну й душохват!
А коли десь серед натовпу в цей час була Надька Винниківна, то на неї, розпашілу від затаєних гордощів, озирались дівчата, радіючи заздрісне: ось такого зуміла причарувати, завабити, без пам’яті зуміла в себе залюбити!
А я знаю, а я знаю, Чого зоря ясна…
Що ж до нас, школярів, то ми тепер ще більше були заполонені натхненням свого вчителя, вірили кожному його слову, і нам аж дивно, чому не всіх йому вдається навернути до созу, адже ж так його слухають, коли він з невтомним своїм запалом промовляє до Тернівщини з ганку сільради.
Тож, коли нам велить Микола Васильович: «юні піонери, сьогодні на хутори!» — ми сприймаємо цей заклик з бурхливою дитячою радістю і водночас із жаданням геройства, зринає в душі й жага розплати за ті кривди, образи й жорстокості, що їх завдавали Тернівщині давні її вороги. Неодмінно згадається хутірська собачня, що десь тебе там нажахала, не підпустивши до колодязя, промайне глумлива пика чиясь, постане в уяві і той скривлений несамовитою люттю глитайчук, що ладен був до смерті затоптати нашу Ялосоветку за житнє стебельце тоді, на Фондових землях… Десь же він там є, той рудий бандюга, десь гноїть прихований хліб у ямах та гострить на нас свої вила куркульські… Отже — до бою! Що школу пропустимо — не біда, адже сам учитель це дозволяє, більше того, сам кличе нас у похід, зате як цікаво буде там, — нехтуючи небезпекою, нишпорити по куркульських горищах, вишукувати в напівтемряві, серед павутиння, вкриті пилюкою різні книжки та журнали, шлики та башлики, а може, де попадеться й наган чи жменя іржавих патронів. Бо ж нас посилали в такі шпарини, куди дорослому не пролізти: ось ти перевір підпіччя (воно зветься дук), а ти спустись у засік, подивись, що там, потім лізьте, хлопці, під рублену комору, а насамкінець під стріхою проповзіть по всьому горищу, чи не заткнуто де куркульський обріз. Це ж найцікавіша розвага для нас! І якщо котромусь із малих справді вдавалося намацати в темряві і висмикнути зі стріхи обріз чи важезну шаблюку, то це сповнювало нао почуттям правоти, і після цього тужба та плачі хутірських жінок уже не так розтерзували наші дитячі душі. А коли опинялись над щойно розкритою ямою, де гноївся хліб і звідки тхнуло цвіллю та прілістю погубленого зерна, то це ще більше упевнювало нас у собі, погноєний хліб давав виправдання для всього, що тут робилося, і не страшно було тепер вистукувати й колупати побілені, а півниками стіни, довбати долівку, тельбушити комори, — нічий уже плач після цього пройняти бригаду не міг.
Вчитель Микола Васильович сідав до столу і, зціпивши вуби, з блідим, крижаним обличчям брався складати акт молоді хурщики вимітали засіки, вантажили збіжжя на сани, а Мина Омелькович тим часом, забравшись десь у комірчину, похапцем трощив хазяйські облиті смальцем ковбаси.
Ось він, втираючи рукавом масні губи, виходить із комірчини, вдоволений, підморгує до нас:
— Розговівся! Після довгого посту розговівсь! І ви, хлопці, не соромтесь, не цяцькайтесь, бо ви ж класові діти, не якісь білоручки, а тут усе дуки, п’явки! — розтлумачує нам Мина що до чого. — Казав я їм: доберемось — от і добрались! Тепер не стріпнетесь! А то, бач, ще й глузують: «Позаяк хліба нема, то жертвую для комуни… кіло маку! » Ми вам покажемо — кіломаку!