А він їм:
— Не діждетесь, відьми! Нічого не скажу па власть… А хто мене хоч пальцем торкне…
Одначе торкнули. Повалили в кучугуру, і товкли Мину гуртом, і верхи на ньому сиділа його завзята Наталка, товкла свого крикуна носом у сніг, примовляючи:
— Ось тобі соз! Ось тобі!
Ні конюхи, ні правління нічого не могли вдіяти з розшаленілим жіноцтвом, ще вчора покірні слобожанки наші наче поскаженіли того дня: кинувши Мину Омельковича в хомуті на снігу, вдерлись до стайні, розхапують від ясел щойно усуспільнених гнідих своїх та буланих, декотрі з молодиць навіть верхи посідали на коней і, блискаючи стегнами, пустилися навскач хто куди! Досі бачимо, ян вони, тернівщанські наші амазопки, женуть від стайні толокою увсебіч з насмішками, з реготом…
Мипа Омелькович, стоячи осторонь у хомуті, дивився на них — як саме око історії — з осудом і гнівом, він навмисне а себе хомута пе скидав, затято ждучи, доки при-ідуть із району уповноважені та міліція, — хай побачать його в такому глумовиську, хай усі газети напишуть, як тут сількор Око потерпав від несвідомого елемента!
А в години поразки найвойовничіші із жінок у кутузці сидять, в кам’яному льоху біля сільради, виконавці з ціпками їх вартують, а Мина Омелькович час від часу крізь щілину в дверях благальним тоном ставить дружині умови:
— Хочеш на волю — пиши заяву, що більше не будеш…
— Не діждешся, анциболот!
— Ну, прохаю тебе… Ось папір, пиши…
— Качалкою тебе спишу, як виберусь звідси!
А коли вже Наталка опинилася вдома після кутузки, найперше викинула із сіней квітчастого килима, що якимось чином заблукав із хуторів до її чесної хати, і заходилась при повному зібранні сусідів рубати той килим щербатою сокирою — гех та гех із-за плеча по тканому квіттю! «Не треба мені глитайського добра! Гола ходитиму, а чужого нитки не візьму!»
Потім якийсь час у Тернівщині панувало затишшя, і вчитель Микола Васильович, повернувшись із округа, куди він їздив на конференцію, навіть жартував, дізнавшись про наші події, все цікавився, чи не натерло холку Мині Омельковичу хомутом.
— Смійтесь, смійтесь, — казав Мина, — а мені не до сміху… Я ще декого з них відправлю чортам па сніданок. І. .ключі від церкви заберу, закрию їхню молільню! Хай усі вони, відьми, моляться тим, що в болоті!
І ось одного дня сидимо ми в класі, урок веде Андрій Галактіонович, сонце зимове спокійно світить у вікна, й ніщо ніби не віщує бурі… Та раптом — двері нарозпащ, і перед нами з’являється задиханий, вкрай перепуджений Мина Омелькович, заяча шапка на голові задом наперед, в руці в’язка великих ключів.
— Сховайте мене! — хрипить він до вчителя майже безголосо. — Бо кришка мені! Церкву закрив, а ті відьми женуться! Розшматують, роздеруть!..
При їхніх стосунках, здавалось, Андрій Галактіонович з обуренням виставить Мину за поріг, а він, на превеликий наш подив, мовчки кивнув Мині в кінець класу — на «Камчатку», а сам тим часом став, розіп’явся в дверях перед хмарою жіноцтва, що, лементуючи, вже налітало з коридора:
— Де той анциболот із ключами? Де ви його заховали, кат би його на камені побив!
— Віддавайте нам його! Мало йому хомута! Шкуру з нього спустимо!
І вперше в житті ми почули з уст Андрія Галактіоновича неправду:
— Нема його тут. Не було…
— Та сюди ж він біг?!
— То вам здалося. Заспокойтесь і не зривайте мені, будь ласка, урок!
Зачинивши двері перед натиском розбурханих наших матерів, Андрій Галактіонович і далі рівним голосом, ніби нічого й не сталося, розповідав нам про іхтіозаврів та бронтозаврів, що їхні хвостаті зображення, засиджені мухами, ще з земських часів висять на картонах у нас у класі. Водились ті чудиська, власне ж, не так і давно, якийсь мільйон чи скільки там літ тому купались вони у водах теперішніх тернівщанських балок з пасльонами, де тоді перепліскувались теплі, сині, як льон, моря та буяла на островах вічнозелена тропічна рослинність. Розповідаючи, Андрій Галактіонович жодного разу не глянув у той бік класу, де аж під задньою партою нашої «Камчатки», як найбешкетніший учень, сидів Мина Омелькович, защухнувши над в’язкою своїх важких церковппх ключів. Пронесло! Живий зостався Мина Омелькович, хоч і душа побувала в п’ятах…
Не тільки Тернівщина, бурунить у ці дні вся округа. Там трусять, там описують, а там уже десь, чуємо, продають з молотка. На Чумаківщину, до Кишок, до Масичін, до Порубаїв — в близькі й далекі хутори — слобода посилає бригади комнезамівців, активістів, готових за душу зчепитися з тими, що хліб гноять у ямах, що постачали копей махнам, посилали сипів своїх у банди, а тепер з вилами кидаються, коли хто прийде описувати або доводити їм план до двору.
Настрій дорослих передається й нам, школярам, в класах у нас неспокійно, бо вранці, як прийдемо до школи, всюди між партами накурено та напльовано, цілу ніч тут їшли баталії, все це батьків та матерів наших торкалося, тож чи й нам бути осторонь? Багато хто з нас тепер у червоних краватках, цим ми зобов’язані Миколі Васильовичу, завдяки йому створено в школі піонерський загін, і настрій у хлопців такий, що хай тільки скажуть — куди, не страшні нам зараз і куркульські обрізи. Бо якщо вже ви юні піонери, то ні в чому не личить вам відставати від дорослих, місце ваше, хлопці, на вістрі подій!