— Але ж наш Головний — людина цілеспрямована, цього, сподіваюсь, ти не станеш заперечувати?

— Цілеспрямованість його визнаю. Особливо, коли стає до монтажного стола…

— Так, у монтажі він — бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам’ятає, що монтаж — це не просто склеювання, що з безлічі можливих варіантів мусиш знайти один найвірніший — непохибний удар пензля художника! Крім знання, тут потрібна інтуїція, дар передбачення, дар ясновидця. Саме тут і розкривається, хто ти: митець чи ремісник. Ставиш поруч два кадри, віддалені простором і часом, визначаєш. їхнє художнє сусідство і мусиш безпомильно, отим надчуттям відгадати, які асоціації це сусідство викличе, якщо викличе взагалі… Навіть добрий кадр тут може вмерти або подесятеритися силою… Тут ти композитор, і від тебе залежить, чи бурю викличуть твої кадри, чи промайнуть як непомітність, нікого з глядачів не торкнувши, пропливуть сіризною сліпої холодної стрічки…

— Сподіваюсь, наша стрічка такою не буде. Маєм добротну сценарну канву, хоча…

— Що — хоча? Ще якісь привіз зауваження?

— Запам’ятай, Сергію: немає на світі сценарію, до якого б редактор не зумів підшукати бодай кількох — до того я: слушних — зауважень. Інакше який був би сенс мого ієну ванпя? До навіть вдало, пораджу зробити що краще. Вдо сконаленню немає меж.

— Що ж ти порадиш нам цього разу?

— Головний до мене, на жаль, но дужо дослухається. А я порадив би йому викинути один епізодичннй персонаж. Ну, скажи, навіщо йому отой Верещака? Тіш давно розвінчаний і висміяний нагниє кіно, відпрацьовашій, зашрпиі… Так затявся ж, і хоч ти йому що… А я ж із приязні зауважую, щораз намагаюсь бути тактовним…

— Такт за тобою визнаю… І все ж Верещака не. зайвий для фільму персонаж.

— Но зовсім су’іасна природа конфлікту. А вам треба наголосити іна основній конфронтації сил, адже ие лірична лінія, а головна боротьба незмиренностей — це контрапункт фільму, його рушій, його двигун. Ви ж па передній план весь час Шаміля та Прісю… Хоча як для мене… Ну, ще одна пара з безлічі різних Ромео і Джульетт, що зараз по всьому світу блукають з екрана на екран.

Оператор дивився на Пищика із смутком здивування, майже із жалем:

— Людино, невже душа твоя оббита звуконепроникною ватою? Невже ця трагічна історія двох закоханих аніскільки не торкнула тебе?

— Я не сказав цього, не перебільшуй.

— Скільки на світі емоційно приглухуватих чп й зовсім глухих, і ти, о святе мистецтво, не можепї достукатись в бетонові бункери їхніх душ… Контрапункт! Конфронтація! І це ти будеш редагувати життя, кимось пережите, і моє сприйняття ного?! Справді б утопити тебе в оцих музикальних водах…

— Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостійливий, досі ие розчарувався у вашому задумі — це на тебе навіть не схоже… Радий буду, якщо добудеш іскру з попелу минувшини.

— Те, що було, ніколи не стане для мене попелом минувшини. То все чиїсь муки и страждання.

— Але ж тії дитя іншого часу…

— Так, я людина, іншого часу, при мені земний житель вперше побачив свою планету з космічного льоту, побачив збоку, майже відчужено, боготворно, у вінку голубого сяйва… Це щось попе, і я вже не можу мислити старими категоріями, вдавати, ніби не сталося змін у моїй психіці. Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся на візерунки її материків і океанів і при цьому відчуваю щось прекрасне до смутку, рідне до щему… і коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було і що буде.

— За ті трудні думки вам понаднормова оплата?

— Жарт недоречний. Міщанської дешевизни жарт. Я справді прийшов у кіно для того, щоб мислити, а по тільки щоб покрикувати: «Стоп! Мотор!» Мистецтво — це роздум про людину, роздум насамперед, інакше воно позбавлене глузду.

— Та не тільки ж це.

— Звичайно, в цьому лише одна з його якостей, хоча й дуже важлива, може, корінна. Можна глянути ще й під іншим кутом зору. Сьогодні вночі питаю одного теоретика мистецтва: «Як, по-вашому, для чого воно, мистецтво?» — «А для чого дерево цвіте?» — так він мені відповів. По-моєму, геніально!

— Хто ж цей теоретик?

— Сторож сільський.

— Один з отих кінематографічних дідів?

— «Для чого дерево цвіте»… Здорово. Вхопив саму суть мистецтва… Виквіт життя, цвітіння життя, і роздум під його кроною, і хвала йому — все тут синтезом, і він має знайти належний вияв у фільмі… Так, хотів би й себе висловити в отих полонянках та полонених, в їх незмиренності, в їх солідарності, в самому мотиві кохання, що виквітло навіть перед лицем зла… В усьому цьому хай буде наша полеміка з тим мистецтвом, яке втрачає відчуття кореня й цвіту, втрачає смак до відтворення людини, перестає бути поетом людського…

— О-о! Тут я згоден, це мені імпонує… Тисігу руку!

— Це більше стосується Головного. Його думки.

— І його в цім пункті обіймаю…

— Фінал фільму я дам крупним планом: взаємні обійми режисера й редактора… Це буде нечуваний «хепі енд»! Ав’тор і редактор цілуються під завісу, доводять до сліз розчулених глядачів.