Як кожен закоханий, я жив тоді в ірреальному світі, — думав він пізніше. Буря фантазій несла мене, сп’янілого й запамороченого жіночими звабами, аж поки під холодним ударом її слів чари зійшли, злетіли, і ти відчув голос її справдішній, з зарядом недоброї практичності, корисливого розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якісь умови… Не так навіть ті умови були страшні, як скалки прицінювання в очах, отой холодок практицизму й душевної черствості, що враз усе зруйнував, розвіяв, оголив у неприкритості, і ти вгледів, змоторошнівши, що кохав лише витвір власної уяви, вмирав за ілюзорний ідеал жінки, що його так буйно й самозабутньо, самим лише поривом душі витворила твоя фантазія.

Пережита драма не пройшла для нього безслідно. І якщо його дух не занепав, якщо сам він не опустивсь, то, може, ще й тому, що його мовби оздоровлювала сама творча атмосфера групи і отой високий взірець двох закоханих, що їх він мав фільмувати, на плівці мав відтворити їхнє чисіе, мов яблуневий цвіт, кохання. В найтяжчі хвилини Сергій знаходив у ньому для себе моральний еталон, взірець-емоційної шляхетності.

VII

Вдосвіта прибули машини. Двожильні студійні водії пригнали майже форсованим маршем фургони із спорядженням, привезли бутафорію, тонваген, ліхтваген, — Ягуар Ягуарович волів мати свою тут пересувну електростанцію

Доки Ярослава неприкаянно блукала цілу ніч, розтерзувана сумнівами — грати чи не грати, йти па майданчик чи таки відмовитись, — машини тим часом десь рухались нічною колоною, кіновиробництво владно насувалось своїми планами, вимогливістю, неминучістю, воно не хотіло знатп Ярославиних сумнівів та вагань планами студії вагання твої не передбачені!

Техніки по апаратурі, освітлювачі, гримери, костюмери, бутафори… Колектив людей, які все вміють, майстри на всі руки, людей, які не шкодують себе, не рахуються з часом, коли наступає спека кіножшів. Колосовський і Сергій-оператор були задоволені своїм здруженим, кваліфікованим колективом, Ярославі теж приємною була перспектива працювати з такими людьми.

Привезли купу студійних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те, того «пробили», а тому довелось перезнімати триста метрів, а того, здається, покладуть «на полицю»… І ще новина: був процес. Відбувся нарешті суд над тим студійним типом, що погнав Іванну в огонь, погнав її за п’ятим чи десятим дублем для свого бездарного фільму пі’д претензійною назвою: «Ми проти тебе, Прометею»… Винуватець дістав належне, і ніхто йому зараз тут не співчував: загиблу актрису на студії любили.

З прибуттям тилів експедиція закипала життям, діставала змогу розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворіпїого режиму ще попереду, коли не буде для них ні дня, ні ночі, коли зганятимуть всіх о 5-й ранку, а за найменше запізнення Ягуар Ягуарович не даватиме нікому пощади. Ще попереду ті хвилини священнодійства, коли режисер на майданчику при ніби ритуальній затихлості всіх відкличе актрису вбік, щось шепне їй, майже інтимно, як напуття перед польотом, і вона кивне на знай згоди:зрозуміла, мовляв, а потім, внутрішньо перетворюючись, вона нійдо и світло, в те силове коло камер та юпіторіп, і оператор, що часто перед тим ходив ніби сонний, якийсь нібп закупялий на ходу в своїх думках, тепер з виглядом Чапая на полі бою, в дикій своїй розкудланості випростається, зиркие сюди, глянс туди, миттю оцінить все. «Промінь лівіше, промінь правіше!» — чутимуть освітлювачі владні його команди і викопуватимуть їх швидко, уміло, з готовністю.

Завтра-почнеться битва за те, що зараз поки що перебуває в стадії становления, ще майже безформне, подібне до тієї первопочаткової глини, з якої праотець колись щось там. виліпив, сформував… Із пошуків, із дискусій, з палких візій, доробок, переробок, із хаосу готувань і виношувань! мусите витворити той світ, що з монтажного цеху вийде потім на екрани, до людей.

А поки що Ягуар Ягуарович, вірний принципам гуманності, дає людям можливість перепочити з дороги, і Сергіїв друг — чудовий бутафор шостого розряду — поспішає до річки із спінінгом, допитуючись, де тут місця риб неполоханих…

Сергій-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж прямує. до річки, до того свого улюбленого каменя, куди він щоранку ходить зарядитись бадьорістю. Видно, що оператор в доброму гуморі, бо, йдучи, наспівує щось латинське, з усього можна розібрати одне лише «аве», повторюване на різних регістрах. Очевидно, цим «аве» хлопець співає хвалу чудовому літньому ранкові, річці і рожевому сонцю, небесному цьому рефлекторові, який дає таку повноту освітлення всього довколишнього — не зрівняти із тим, що дають діги… Річка шумить, як і всю ніч шуміла, рівно, співучо, є в її шумі своя водяна музика. Попід кущами оливково-темна миготливість води. Шум течії заспокійливий. З музикою води не дисонує віддалений щебіт дитячих таборів, розкиданих по берегу, де смаглявіють школярі та дошкільнята, вивезені сюди з різних підприємств району. Хто в наметах, а хто влегких дощатих будиночках, оздоблених візерунчато-білими наличниками. Вище по течії ще один табір будує вагоноремонтний завод, будівництво почали з того, що поставили величезну арку, крізь яку могли б пройти римські легіони з усіма своїми гладіаторами… З таборів часом з’являються стихійні делегації піонерчат: «Дядю, що ви будете  знімати?» — «Зніматимем річку». — «Оцю річку? А чим вона знаменита?» — «А тим, що в ній точе мудра, жива вода з гір… І що з пої оленятка пили, в пій їхні мордочки віддзеркалились… Хіба ви її помітили?»