— Решетняк! У вас така мова гарна… Скажіть, коли у вас дівчина, наприклад, обере кого-небудь… Вперше, розумієте? То як назвати по-вашому того, до кого вона має таке… ну, перше своє почуття?
Решетняк аж лоба наморщив, думав:
— Та як… Перволюб по-нашому буде.
— Перволюб… Перволюб… — тихо повторила вона, аж ніби трохи сумовито.
І відійшла, шукаючи місця, де б примостити свічку.
Невдовзі бачив її Решетняк уже в товаристві Колосовського: за фікусом стояли в кутку, він на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши підборіддячко, дивилася вгору на свого пацієнта, і обличчя її було вже знову веселим.
За вікном буран гуркотів. Вслухаючись у грізні концерти хурделиці сибірської, думав Решетняк: «Нам гарно, у нас співи, а як тим, що на фронті? Не один там чийсь перволюб в таку ніч розпрощається з світом…»
Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фікусом. І хоч людно було в коридорі, поводилась так, наче були вони тут одні, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана своєю сяючою відданістю. А коли на мить погасло світло і хтось жартома подав по коридору команду: «Цілуйтесь!» — Капа в якомусь хвилинному засліпленні враз пригорнулась до нього, і вже й самі незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий гріх поцілунку… Милиця одна з грюкотом впала на діжку, Капі довелося її й піднімати в темряві, та в цей час світло з’явилося знов і вже не гасло, і хоч обом було соромно, Капа, ніби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, і що там було їй зараз, що хтось побачить, що це не дозволено…
«Хіба я не маю права на це?» — наче питали її хмелем кидиати довгопони очі.
Власне, він мав цього ждати. Хіба ж можна було не помітити по її розсяяних очах, усмішках, навіть по спалахах наївних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помітити, як день відо дня визріває в пій вже не тільки сестринське почуття. Знав, що нічим це не могло закінчитись, хіба тільки болем марно враженої душі, і все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що її хвилювання були йому неприємні, що не зігрівала і його сердечність її, довіра, чистота. Якось, правда, пробував дати їй дещо зрозуміти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив…
— Скажіть мені, Богдане… Що то за Таня, що ви все марили нею? — спитала з смутлпвим неспокоєм в очах.
Не було ревнощів в її голосі, — по могла ж вона собі цього дозволити, та й па якій підставі? — і все-таки це не була й просто цікавість.
Найінтимніше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би їй про це розповісти, почував, як солодко йому було зараз про це розповідати…
— Нікому не розповідав, а вам розкажу, Капо… Поглинутий розповіддю, і не помічав, як дівчина, слухаючи, міниться з лиця, кусає губи, все нижче опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потім сказала:
— Щасливий ви. — І відсторонившись, сухо додала: — Ідіть у палату.
Наступного дня замість Капи чергувала інша сестра. Ще два дні пе з’являлася Капа, і вже в палаті стали турбуватися, чи пе захворіла, а коли запитували санітарок, то не могли почути у відповідь нічого певного. З’явилася Капа аж на третій день, по обіді забігла до них без халата, в гімнастьорці новенькій, в спідничці, в чобітках. З дивним якимось усміхнено-гіркуватим виразом на обличчі наблизилась до ліжка Колосовського, подала йому книжку-томик Єсеніна.
Тільки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка була з одним тільки словом: «Люблю».
Капа, зашарівшіїсь, стежила, як він читає то слово, потім квапливо стала прощатися, побажала всім одужувати ні видше…
— Що з вами, Капо? — запитав хтось, і почули у відповідь:
— Виїжджаю на фронт.
Зблідла, постояла мить і, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними сліз ппбігла в коридор. Палатники мовчали, ошелешені.
Мніте час, і не один із них, опинившись знову на фронті, в кожній постаті дівчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1 вона і на Дніпрі, і на Віслі, і десь за Дунаєм, в угорських туманах…
V
Така ясна ціч! Місяць уповні. Крізь віття дерев біліє клуб серед села—як. писанка, розмальований. Ніби той славетний Воронець десь у передгір’ї Сучави… Пливе то в пилюці, то по шпоришу тінь огрузькуватої постаті. Сергій-оператор, закудланий, ніби щойно з сіновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причілка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нічний, коли гілля своїми тінями домережує, домальовує кимось із смаком покладений по білому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тією, що звечора пішла й зачинилась. Від неї першої він і почув про цю писанку.
…Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипіита мамою. Йдучи з дому, тільки і взяв її. Коли після війни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотліла й розлізлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тільки розповідь вислухав син про те, як бандитня по-звірячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Іспанію… І коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. І яскравіє тепер серед садків прекрасний будинок-писанка, весь у художній оздобі. І всі кажуть: