Цього дня Капа була особливо збуджена, вона з дівчатами прикрашала ялинку в залі і щоразу й до палати забігала розшаріла, ніби щойно від вогню, ялиновими гіллячками оклечала й вікна в палаті, щоб і лежачим було чути зелений дух тайги, було видно, що наближається Новий рік. Найбільше її хвилював концерт. Вона й свого підопічного енергійно умовляла виступити:

— Колосовський, ну, прочитайте хоча б оте: «О, верю, верю, счастье есть!..» Це ж у вас виходить чудесно.

Колосовський не піддавався на умовляння, весело казав, що лірику можна читати тільки пошепки, з кимось наодинці… І хоч і самій Капі ясно було, що його не вмовити, але вона, присівши край ліжка, все-таки жартівливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вічі, один раз рука її навіть на його руці опинилась і, торкнувшись ласкаво, затрималась довше звичайного, — Решетняк і це помітив своїм зірким оком артилериста.

Чим ближче до вечора, пожвавлення наростало, чепуруни підстригалися, неголені голилися, в палатах і в коридорі гуркотіли милиці — вчилися ходити, хто не вмів.

На концерт потяглися всі, хто тільки спроможний був ледь-як пересуватись. Худі, знекровлені, з обережно піднятими «аеропланами» наглухо загіпсованих рук, інші натужно кульгаючи, гуркочучи милицями, ще хтось з забинтованою, мов у чалмі, головою, — всі туди, від нудоти ліків, від своєї безпомічності — в життя, в обійми свята.

На сцені — знизу й кудись аж під стелю — вишикувався рядами хор, — добровільні трударі мистецтва все там були, люди з персоналу, знайомі сестри, лікарі, санітарки, але їх ледве впізнавали, такі вони були святково-небуденні цього вечора, і Капа була серед них розсяяна, грала своїми променисто-синіми, її, видно, переповнювала радість щасливого якогось передчуття — все прикушувала губу, щоб не розсміятись. Гімнастьррка на ній нова, гарно перехоплена поясочком, кіски по-піонерському стирчать на боки, і це їй також личить, і ніяк не вдається їй бути серйозною, ніяк не може стримати, внутрішню усмішку радості: тремкі губенята кусає весь час.

Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всіх разом заполонило: пісня зродилась, почався концерт.

Колосовський сидів поруч з Решетняком у першім ряду і, спираючись на милицю, не зводив очей зі сцени. Так, це була поезія співу. Може, як па інші виміри, цо й по було щось видатне, співали, певне, далеко не на рівні капел професійних, а хірурги грали па балалайках, мабуть, кахливо. В університеті на студентських вечорах Богдан, мабуть, поіронізував би з такого виконання, а тут цей простуджений, невідшліфований, тільки й того, що дружний спів, оте зворушливе старання виконавців і їхнє простодушне натхнення — все діходило до самих глибин зголоднілих вояцьких душ, збурювало, хвилювало, відроджувало до життя. Ні, то все були таланти на сцепі, чисті, високі. Колосовський чув поруч себе напружене дихання Решетнякове, за ним жадібно впивалися поглядами в сцену ще чиїсь обличчя, до невпізнання змінені хвилюванням, в напливі почуттів вони то їжились, як від холоду, то поривчасто витягувались вперед, — таке побачиш тільки в бою. Очі затуманювались — тут можна було дати собі волю, можна було не соромитись своїх сліз. Виходив потім ще жартун-конферансьє з дотепами на госпітальні теми, висміював якогось каверзупа, якому все «вутка» не така. Виходили солісти, з-поміж них і Капа, яку оголосили Капітоліною, і це вразило, викликало подив у Решетняка:

— О! Так би й не знав, що наша Капа — Капітоліна…

Під супровід балалайки Капа співала тоненьким, майже дитячим голоском, якого, видно, й сама трохи соромилася… Соромилась, шарілася, проте співала, виявилась у ній до співу відвага.

Апофеозом концерту став виступ комісара госпіталю, який несподівано з’явився па сцені з своїм заткнутим за ремінь порожнім рукавом і оголосив щойно одержану вість про Калугу, очищену від противника.

— Оце пісня! — не стримавшись, гукнув хтось із задніх рядів, і це розвеселило весь зал.

Того вечора ніякий режим не міг позаганяти людей до палат.

Схвильовані, ще довго юрмились після концерту по коридорах, гомоніли, співали, і навіть —коли на деякий час погасло світло, то й це сприйняли як святкову розвагу, бо тут це не страшно було, до того не раз таке вже траплялось — бураном десь обривало дроти.

Гомін не вщухав, пісня зринала то в однім, то в другім кінці коридора — тепер з-поміж поранених повно виявилось талантів. Решетняк, стоячи проти вікна неподалік своєї палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньої, прикордонної, яка й тут його, над Єнісеєм, знайшла:

Над річкою над бистром

Там журавка купалася…

Ось так, стоячи в коридорі госпіталю біля замурованого снігом вікна, стиха, мовби в забутті, озвався піснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами… За співом і не чув, як підійшла Капа з свічкою в руці, нахилилась з-за плеча:

— Що ж ви приховували свій талант, Решетняк! Тепер неодмінно запишемо вас у самодіяльність.

— Та що ви… Та куди мені, — ніяково відмагався Решетняк, і приємно було йому дивитися на сестру, що вся ще світилася збудженням.