— Мені здасться, я це зможу відчути, — тихо мовила Ярослава.

Сергій-оператор цього разу теж підтримав Головного, став розвивати його думку:

— Золотий Тік, і хори Бортнянського, і поеми Одержимої, які ти, гадаю, сумлінно штудіювала в дев’ятому класі, — все це не забудь, стаючи під юпітер. Бо мені не лялька потрібна перед об’єктивом…

— І як батько твій там чи дядько поневірявся у Манітобі та на бельгійських шахтах, — напружено роздумував Головний, — як село ваше зустрічало червоний вересень тридцять дев’ятого — вересень визволення. Все, все не забудь. Тоді глибше ввійдеш у світ героїні, дочки народу…

— Мені не потрібна лялька перед об’єктивом, хай навіть вродлива, як чорт, — ще раз попередив Сергій-оператор. — Вимагатиму людину з природним почуттям гідності, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справді щось значно… глибоке, глибинне… profundis…

— Браво, маестро! — засміялася Ярослава. — Це щось із латинян?

— Авжеж, звідтіля — се і означає глибинний, — скромно пояснив Сергій.

— Браво, браво! Такий лінтюх — і завчив!

— Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий запас, — повеселіло сказав Колосовський, з симпатією глянувши на оператора.’

Зійшли на вал, що ледь помітно вигорблювався своїм контуром: всуціль зарослий травою, корови на самім валу і в ровах пасуться. За ровом ще один вал, і теж майже зниклий, розмитий часом, і тільки уява режисера-історика здатна будувати там густий частокіл, ставити вежі з бійницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельці повзуть он звідти, ізнизу, в гостроверхих своїх монгольських шапках… Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують із-за валу, чути їхні перемовин:

— Ото вона, кінозірка… Файна яка! А той високий, він старший у них… А тлустому постригтись би не вадило — віхті з-поза вух стирчать…

На долину, мимо княжої криниці, збігає стежечка. Якийсь подорожній — бородатий дідуган — нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибиває просто зі схилу, з-поміж трави. Неподалік подорожнього лежить його ноша — вовняна тайстра, повна різьблених дерев’яних орлів: мабуть, несе кудись наївним туристам на продаж.

— Не люблю цих орлів, — сказала Ярослава, взявши Головного під руку. — Примітивне, грубе мистецтво. Затрачати вміння, щоб різьбити стандартних хижаків отаких… Просто несмак. Дідуньо мій ніколи їх не різьбив. Академій не кінчав, проте він мовби інтуїтивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжні художні речі…

Подорожній довго смакував водою, а вони зацікавлено за ним стежили. Сергій, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку річ яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур і чорна хламида, схожа на рясу… Розстрига-чернець із скиту? Чи який-небудь новітній Сковорода?

Втершись ребром долоні, мандрівник сів біля джерела, широколиций, зарослий дрімучою сивиною:

— З таких джерелець ріки народжуються… — і, дивлячись на Ярославу, на мі’ні-спідничку її, наказливо звернувся: — Діво нага, нахились, напийся звідси…

— Ми вже пили.

— Ту, що з пляшок? Що піною б’є? А ви ось цієї, земної, що з самих недровищ… що аж зуби ломить!

Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд віщуна, що вміє читати чужі думки, на телепатії знається… «Якби не оця лютість у погляді, можна було б спробувати на астронома, — подумав Богдан. — Щось небуденне, щось від дервіша в ньому є, хоча й недобре…» Операторові блукала на губах майже глузлива усмішка: «Оце він, твій Мамай придорожній — без коня, без бандури… Повна тайстра незугарних дзьобатих орлів, що не годні літати!..»

Щоб оборонитись від його пронизливої суворості, від цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарівніших своїх усмішок, але це її невинне професійне кокетство не справило на діда ніякого враження. Рушаючи за товаришами далі, Ярослава минула подорожнього ніяково, з непояснимою розтривоженістю і водночас із полегкістю. Але він знов — суворо й вимогливо — окликнув їх, змусивши всіх озирнутись:

— А вас небо чує?

Ніби під владою гіпнозу, Ярослава прикипіло дивилась в ті юродиво безстрашні врубелівські очі. Старий жестом руки вказав угору:

— А мене воно чує…

II

Вечірня кава була знов за тим самим столом, що його спорудили з парт під черешнею на подвір ї. Ярослава скаржилась вуйні Домініці:

— Якийсь там, на жебрака схожий, здибався нам біля княжого чуркала. Питав, чи небо нас чує. А погляд — неначе гіпнозом обдав… Так осудливо на моє міці дививсь… Хоч би не зурочив перед роллю.

— Не бійся, Славцю, — заспокоїла вуйна. — То ж той юродивий, що з орлами тут всюди мандрує… Син його, кажуті», був командиром у військах у Совітів, викинувся над горами з парашутом, і його на батькових очах розтерзали хортисти… Ото відтоді старий помутився розумом і став «небо чути»…

«Чи не розправа над сином, — подумалось Ярославі, — стала причиною, що орли його так хнжо з тайстри виглядають, огидні та кровожерні? Здасться, ладні людину живцем розтерзати!..»