Надвечір вони йдуть утрьох па гору оглядати історичні місця. Колос ступає попереду пругким своїм солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках він мало звертає уваги, а їй, як завше, приємно бачити його смаглявий профіль з посрібленою скронею і високу розгонисту постать, не позбавлену «елеганції двометрової», як часом іронізує Сергій.

Якщо хочеш вивести Головного із звичайного для нього стану зосередженої мовчазності, запитай його що-небудь про князівські чвари або про Осмомислів саркофаг, що був нібито знайдений тут, — зачепи, торкни цю струну — і тебе одразу буде помічено, одразу стапеш співбесідницею; і Ярослава час від часу охоче користується цим психологічним ключиком. Те, що Колос досі зберіг свою студентську закоханість в історію та археологію, надає йому в Ярославиних очах якоїсь зваби, бо ж завжди радісно відкрити, що людина бережно носить в собі щось від юності, що й звідти їй проблискує світильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, ті його темні вихори — для Ярослави теж е в них своєрідний чар. Скільки разів оті гіркі карби на мужньому обличчі, сліди не знаних тобі втрат, а може, мук і страждань, викликали гаряче бажання в ній підійти до нього, припасти, спитати: «Де був? Що довелося зазнати тобі? Чого так часто буваєш присмучений? І чому ніколи де шукаєш співчуття чийогось?»

— Так оце він і є, Золотий Тік? — каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим.

Трава, і все. Кілька черешень… Читають таблицю, складену якимось поетом-краєзнавцем, вчитуються, і ця гора закипає іншим життям, пахтить іншими часами. На цьому ось місці, де зараз буяють молоді картоплі в скромному біленькому цвіті, не так уже й давно, як для вічності, вирував гомін княжої торговиці, укладались контракти, серед прийшлих зі Сходу і Заходу, сап’янові чоботи топтали тут брук, від якого й сліду нема, — трава зеленіє… Все шуміло, вигравало: шаленіли натхненням давні музики, яскріли шовки й дорогі оксамити, прянощі й вина спокушали люд, ішли з рундуків у торг ікони богомазів, осипані смарагдами та крпвавцями, і книги краснопйсців, лицарські кольчуги, панцирі та шаблі дамасської сталі — «все тут можна було купити, — як пише цей невідомий патхненець-поет: — золоті прикраси й соболині шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку»!

— В майбутньому фільмі виджу тебе в ролі красуні половчанки, — жартує Сергій, чомусь посумнілим поглядом обіймаючи Ярославину постать.

— А тебе — в ролі молодого ятвязького раба, — в тон йому зауважує Головний і торкає рукою обважніле похиле плече оператора.

На городчику ліпній ґазда підгортає картоплю

— Бараболя буде? — гукає до нього Сергій. Газда випроставсь, обіперсь на сапилно.

— Двіці лияли аж надто. І повтір, що будуть. А коли тінщів маєм багато, бараболя може збуйпіти… Вся піде в бадилля, а в коріннях — там ніц… А ви з району?

— З району.

— То би сказали, аби нам тут, на бригаді, книгозбірню відкрили… В селі маєм клуб, молодь туди бігає, але ж старші люди не побіжать… А тут би й ми пішли — газети, книжки би почитали.

— Ще є люди, які книжки читають, — підморгнув Сергій до своїх. — А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово… Романи вживаю тільки екранізовані…

Золотий Тік… Бувало. Вирувало, шуміло, а зараз тиша, смарагдова тиша, і чути, як ростуть картоплі і як роса капле, перекаплюючись між листям на могутній розложистій черешні,.що стоїть якраз серед Золотого Току, царює над ним, оздоблена живими рубінами дрібоньких своїх угідок, що ранньо вже де-ис-до жевріють угорі.

— Ви обіцяли нам щось показати? — звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далі. — Дб ті розкопки?

— На розкопках поки що нічого цікавого, — відповів Колосовський. — І зовсім не для того прийшлії ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повітря. Перш ніж стати під юпітери, перш Сергій ось візьме вас у кадр з вашими нереалістично довгими віями. Спробуйте ввібрати в себе цей досі відчутний дух давнини… Осмомисл і дружинники його, вони мусять постати для вас живі… В усій реальності, з ясністю галюцинацій ви чуєте хропіння їхніх коней, брязкіт зброї, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволі, метаєтесь в тривожній веремії Золотого Току, бачите, як уже переправляється з того боку монгольська кіннота, — он там, уплав через річку! — і напружений слух ваш ранить перший посвист монгольської стріли… Ви вся — в контексті тієї тривоги, вся у вировищі страшного народного лиха. Втікаєте отим ярком, за спиною наближається кінський тупіт, над вами.вже перегнувся з сідла переслідувач, бачите обличчя в хижому прижмурі косих очей, чуєте смердючий дух його поту…

— Вона гратиме не ті часи, — нагадує оператор.

— Але їй все це треба, — наполягає Колос. — Вона особа не позаісторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колії вона опиниться в райху — не на становищі остарбайтсрки у Рітмайстера, а займе місце на нарах барака серед в’язнів, серед своїх подруг чорногорок та француженок, — по ній і там має бути видно: хто вона? Звідки? Яка історія за її спиною? Який народ? В найтоншим виразі її обличчя, в її задумі, у відкритім погляді очей мусить світитись, що вона не тупа, безрідна рабшія, що за нею — віки звитяжного й трудного життя її народу.