— Кожне ягнятко через твої руки перейде, — ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась. — Отару ведеш — не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п’яти траву брала.

— А коли стрижка настає! — вигукнув Корній. — Поту не менш проллєш, як інший біля домни!..

— Та ще й спецодягом нас покривдили, — скаржливо бубонить він до Петра. — Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка… Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять!

— Отож так ви свого домагаєтесь, — викрикнула Демидиха, люто червоніючи. — Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!

— Та й про пенсії пора подумати, — буркнув Демид.

— Кому? Нам? — з’яструбів господар. — Нам до пенсій ще — як до Москви рачки!

Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.

— А у висоту… далеко ж ви літаєте? — питає згодом Корній, розчервонівшись носом.

Льотчик мружиться в веселій загадковості:

— Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:

— Ой боже!

— Що ти божкаєш? — коситься на неї чоловік. — Не бог тепер, а Гагарін!

Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров’я льотчика:

— Лебединого тобі віку!

А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.

— Завітрюжить, видно, завтра, — каже Корній.

— А ось для нас ці прикмети вже не дійсні, — зауважує льотчик трохи сумовито.

— Чому ж не дійсні? — дивується батько. — Хіба вже не віриш?

— Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.

На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.

Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь «оту», що «знов не пасеться», що «заскучала чогось», — йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.

Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.

— Як добре, що ти приїхав, — чує брат її гарячий шепіт. — Допоможеш мені одразу загадку розгадати… Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала. — Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім’ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях. — Чудасія — не лист: одні крапки та тире!

— Азбукою Морзе? — догадався брат. — Це здорово.

— То з космосу листи нашій Тоні йдуть, — жартує Демидиха, розвеселившись. — Хто ж хоч він?

— Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав, — приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: — Ціла ж тут історія в нас була, Петре… Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп’ячий:

«Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?» Кашлянув, засміявся і поставив «Верховину»…

— Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається, — докинув Корній.

— Пустощі то все, — сказав батько суворо. — Краще про науку думала б.

А мати теж докірливо кивнула на Тоню:

— Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі…

— Хіба ж я просила мені писати? — вигукнула Тоня ображено.

— Такі листи, та ще зашифровані, — це теж наука, — заступився за сестру брат. — Кортить прочитати?

— Ой кортить! — спалахнула Тоня.

— Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку…

— Ні, ні, ні! — схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.

По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:

— Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!

— Що ти все гійкаєш на неї, — розсердився батько.

— А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!

— Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються, — примирливо сказав Демид. — Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо… Бо це й для краси їм треба, і для здоров’я.

— Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь, — сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:

— Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.

— Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти, — сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.