Щадити себе не доводилось. Часом, тільки повернешся, виморений, з роботи, помився, сів з хлопцями в доміно поклацати чи за книжку взявся, а тут уже мчить джип заводський, записку тобі подають: «Містер Іван, просимо негайно в цех…» Хапаєш кепку свою сталеварську з окулярами і знову туди… Траплялося, що по вісімнадцять годин з цеху не виходили. Здоров’я не підводило, спеку їхню витерплювали, може, тому, що організм у нашого брата-металурга жаростійкий, звичний до будь-яких температур. Адже і в нас у цеху влітку на площадці, буває, температурка така вискакує, хоч яєчню смаж…

Звик і до сонця в зеніті. Ідеш удень у брилі тропічному, а від тебе тіні зовсім нема, таке там сонце. Ну і палить відповідно, аж поки не настане період мансунів тобто період злив таких, що з неба на тебе, як з ковша, ллє. Під час мансунів особливо ясно бачиш їхні контрасти. Той голий-голісінький, в одних трусиках на роботу чеше, в іншого — парасолька над головою, а ще заможніший — той у нейлоновім плащі…

У Рангара тим часом невісточка моєму Петрусеві росте. Глянув на неї, і одразу рідне все попливе перед очима. Дніпро блакиттю сяйне, і наша Зачіплянка зачервоніє вишнями, згадається, як у підшефних соняшники цвітуть… Є соняшники і в них, але там вони тільки як квіти, як рослина декоративна… Промайне біля соняшників Рангарова донька в своєму сарі, мимоволі подумається: а що? Що ми знаємо про прийдешнє, про те, як наші діти житимуть на землі? Може, й справді не захочуть визнавати між собою бар’єрів, і колись оці зіркі індійські оченята побачать наше небо українське і заводські заграви вночі за Дніпром? Може, з’явиться і на нашій Веселій індійське дівча з своєю любов’ю, з своїми танцями та піснями, і ласкаві води Скарбного торкнуться тих загорілих, Гангом у дитинстві омитих ноженят?

У вільний час ходимо в гості до наших індійських друзів; крім Рангара, маємо й від інших запрошення, бо вони, дарма що народ бідний, без статків особливих, але гостинний: люблять, коли до них приходять. Окрім того, були серед їхніх сталеварів і кілька одружених на запорізьких та маріупольських дівчатах — познайомились, коли індійські хлопці відбували практику на наших металургійних заводах.

— Приходьте на український борщ, — запрошують.

І як зберемось, то хоч душу відведемо — пісень своїх наспіваємось. Бо дедалі дужче душа прагла домівки. Бувало, таке накотиться, що місця собі не знаходиш.

А потім ота пригода, що сталась зі мною, наробила такого переполоху…

А було так. Одного вихідного виїхали ми всією колонією автобусами на масовку за місто. Є там у них велике озеро майже в самісіньких джунглях. День минав нормально: були співи, й веселощі, й ревнощі, бо де жінки вплутаються, без цього ж не обійдеться; не секрет, що й сухий закон штату було таки порушено. Але що я нібито вхопив тоді зайвого, як дехто мені закидав, то це не відповідає дійсності. Не шотландське віскі причина. Просто накотилось щось, як це іноді з людиною буває, і засумувалося, і товариство тебе вже не радує, взяв би й пішов собі світ за очі кудись…

Озеро широчезне, більше за оці плавні Скарбного, контур протилежного берега вабить загадковістю, він аж синюватий, імлиться, бузковіє вдалечі… Просторінь, як отам на пониззі в нас, навпроти села Військового, де Дніпро так розлився, де в сорок третьому наші його форсували… Вони форсували, а ти?

«Пливи», — наче штовхає мене хтось.

І я поплив.

За розвагами ніхто й не помітив мого дурацького запливу.

А мене наче якийсь біс штовхає все вперед та вперед, туди, де ніхто ще з наших не був, туди, де синіє…

Що там, думаю? Який той протилежний берег зблизька? Звідси він нагадав мені смужку дніпровського берега, де щоліта заводські дитячі табори дзвенять, де й мій Петрусь, може, зараз з дітворою футбол ганяє. Так раптом гостро все уявилось мені — і загорілі його ноженята в «сиротах», і руки в подряпинах, і синові жарти чую, і вже ніби вдвох ми розглядаємо отой камінь скелястий, на якім викарбувано по міді, що тут загинув у бою з печенігами славний витязь Святослав Ігорович. Коли затоплювали пороги, видобули ту мідну плиту знизу й перенесли на інше, на високе каміння, і вона тепер, ви ж знаєте, опинилась саме на території заводського піонерського табору. Все те згадалось, і защеміло в душі, і наче туди, до того рідного берега, я пливу.

Мах за махом, неквапом, економлячи сили, та тільки одного не врахував я: що й вітерець може дмухнути. А він дмухнув, та й неабияк, щось схоже і в нас буває, коли надвечір зніметься на Дніпрі низовик. Тепер хочеш не хочеш, а мусиш плисти вперед, бо як поверну, думаю, назад, то хвилею захльосне. Пливу. Правду кажучи, сподівався я, що буде це ближче. Підлітком не раз Дніпро перепливав, завжди почувався на воді впевнено, а тут острах почав проймати. Може, тому, що вечоріло. Від своїх віддалився, більшу половину проплив, а протилежний берег мовби не ближчає.

Скажу тільки, що й смерк мене на воді застав. В тропіках темніє одразу, це слід було врахувати. Одне слово, опинився на грані. Не знаю хто, чи могутній дух прадіда запорожця явився та мене серед цього озера присоромив, чи синок мені з берега руку подав, але все-таки добувся я берега! Одначе був переді мною берег зовсім не схожий на наш, на дніпровський. Без каміння, без степу запашного… Темрява, хащі якісь, а довкола під ногами: ш-шу! ш-шу! гадюки. Не знаю, чи справді їх стільки було, чи так мені з переляку здалося. Стою голий у тій тропічній темряві і кроку ступити далі не зважуюсь, довкруги стріляє отой гадючий шурхіт, всюди ввижаються мені переплетені зміїні клубки, і про тигрів-людожерів, звичайно, згадалось. Нахилився, розглядаюсь, де б вибрати дерево міцніше та вище, заберусь, думаю, на дерево, і хоч не зовсім воно личить сов’єт-експертові, а цю ніч доведеться переночувати по-мавпячому.