— Осточортіло каркання. Тільки хворому на печінку може здатися, що завтра — то вже Помпея, суцільний чорторий…
— Але ж авантюристи можуть з’явитись? Он у Писанії сказано…
Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жіночим високим заспівом:
За-а туманом ні-і-чого не видно, за тума-а-ном…
— Ой голосиста. Це наша. Якось у цех дзвоню від директора, а ця голосиста Марія якраз трубку взяла. Що там, питаю. І чую у відповідь: за туманом нічого не видно! Дим та кіптява такі, що не проглянеш. Фільтри ваші — поки що на папері, а в натурі — курява суцільна…
— Зате тут яке повітря, як дихається… І помічено, що на Скарбному багато закоханих.
— Доки на світі будуть закохані, журитися нічого.
Слухають водяники над темними чорториіями, головато занишкнувши між лататтями; слухають мавки, закохані в мову людей; чують голос дівчини біля того поганського вогнища, ласкавий;, довірливий:
— Микольцю, отут би жити… Який цей ліс увесь чистий… І вся ніч без зла.
І хлопець прихиляється головою до її голови, ще мокрої, недавно скупаної, волосся так свіжо пахне лататтям…
— А ви чули? Єлька ж наша здорово співає! Баглаї співучих люблять. Ану, майбутня невісточка, починай!…
Тільки видно дуба зеленого,
Тільки видно хлопця молодого…
З молодої, з красивої душі ллється спів. Повноголосе, розлоге, аж луна покотилася берегами, і плавні занишкли, і ніч заслухалась.
На голос пісні до них добувається з берега ще один. Виник ніби з води. Причалив човна, вичалапкує на берег — зі списом у руці, в капелюсі крислатому. Раменястий, дужий, наче велет не наших часів. Сивий вус при світлі вогнища сріблясте блищить усміхом привіту чи насмішки. Запорожець живий! 3 куреня! Із снів, із видінь Великого Лугу просто до них, до яскравого їхнього вогнища. Курінний бунчужний, що триста літ пролежав під сивим курганом самарських степів. Але чому ж замість списа буденне весло у руці? Чому в капелюсі химерному — капелюсі металурга від печей?
Багаття запасло йому вогнем, і, наближаючись, він широко вдихав його дух.
— Я не водяник, не полохайтесь… Зачув нашу, зачіплянську, та й завернув. А вона ж веде так тобі чисто, як майстер свою плавку веде…
Його впізнали: батько всіх металургів, Лобода-ветеран.
— Ізоте Івановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому інтернаті шукали вас…
— У богадільні, хочеш сказати? З поверненням тебе, Іване…
Двоє людей зійшлися біля вогнища, чоломкаються, як батько й син.
— От тепер розумію, кого нам бракувало: Ізота Івановича.
Металург повісив капелюха на гілляку, капелюх упав, але господар не кинувся його піднімати, лише глянув скоса:
— Вбився.
Одразу молодші руки підняли, прилаштували на дубі.
Разом тепер усі довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга.
— Кажу ж, на пісню поплив… Де зачую — співають, туди й пливу. Ген там теж наші затягують, десь за Бабиним Коліном отаборились на Журавлиному.
— Поділіться ж досвідом життя в раю, дорогий наш майстре…
— А що, паную. Настане ранок, не думаю про сніданок… Скарбне від браконьєрів стережу. Бачили табличку при вході до лісу: «Хто посадить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти проклянуть…» Моя то програма.
— А не скучно вам тут, Ізоте Івановичу?
— Чого скучати? Ятері маю, догляд є, і кіно безплатне… Запорожці ж доживали віку по монастирях. В молодості він на коні, а настане час, прощається з товариством, три дні п’є-гуляє в Києві на Подолі, а потім аж до Межигір’я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв — і прощай, життя земне, прощай, суєта суєт, відтепер він тільки на небо дивиться… Ну, а я на свої дими заводські…
— Спасибі, що ви Єльку нашу в трудну хвилину підтримали, до діла прилаштували. Попрацює, а там ми її до себе в цех заберем, поповнить робітничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!..
Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив.
— Має людина в собі такий живчик — бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, — гомонів далі старий, — що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий … товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… Думаєте, зараз їх нема? — Здається, він усміхнувся. — Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому … До якого тільки дужче дослухаешся…
У химерностях ночі, в плетиві тіней здається присутнім, що на плечах старого і справді сидять оті невидимі, причаїлись мовби птахи якісь невідлучні, занишкли нахохлено, волохате.
— Біда тільки, коли задрімає товариш Дух… Не можна йому цього, бо на посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а він кожного із нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совість не розгубив? Іноді, бува, й серед ночі раптом запитає: а з якого ти роду зайшов, чоловіче? Чи племені свого не відцурався, чи звичаю батьків своїх не забув? Ні-ні, люди добрі, тут не до жартів, на цьому Скарбному всього передумаєш… Ось, кажемо, більше сала та м’яса на душу. Це, звісно, добре. Без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллєш, то вже й щастя по вінця? Ніякого болю вона тоді не почуватиме? Крім сала, нічого їй більше й не треба?