— Кажи, Віро Пилипівно, з чим прийшла? — Лобода сидить збоку стола звично, невимушено, нога на ногу.

— Цій ночі, — почала вона і осіклася, бо очі його, завжди трохи шельмуваті, змигнули розсіяним сміхом, стрельнувши кудись убік, і їй на мить здалося, що Володьці вже все відомо.

— Слухаю, слухаю тебе.

— Таблицю вночі знято з собору…

— Ах, Вірунько, я думав, у тебе щось виробниче, невідкладне, — мовив з розчарованістю в голосі, хоча шельмуватість з очей не зникла. — А ти знайшла з чим… Повір, не один собор у мене на плечах… Дозволь спершу ось із товаришем з області докінчити.

Але товариш, що скромно, сидів під стіною, сухорлявий чоловік у темній сорочці з краваткою, стримано зауважив, що він почекає. Що йому буде навіть цікаво.

Булькаті, стереоскопічні очі Володьчині знову змигнули, невловно змигнули, але він і на знаки не дався, що хотів би уникнути розмови на цю тему, навпаки, по-дружньому мовив до Віруньки:

— Ну, кажи, що там.

Вона коротко переповіла, закінчивши знервовано:

— Самоправство якесь. Нікого не питаючись. Наче і влади нема!

Лобода глянув на товариша з області так, ніби вибачаючись за Віруньчину неоковирність: що з неї, мовляв, візьмеш, рядова виробничниця, січе навпростець…

— Влада, Віро Пилипівно, є, — сказав їй наставницьки. — До того ж дуже конкретна. Ось ми з тобою і маємо честь її представляти.

«Ти мені баки не забивайї — хотілося крикнути Баглайці. — Я краще тебе знаю, що влада є. І що мене не для пустомолотства в міськраду селищанами послано. А ось ти чого крутиш? Хіба не бачу тебе, крутія? Та я ж тебе наскрізь бачу!»

— Не для того я прийшла, щоб ти мені лекції читав, — сказала з серцем. — Вчинено беззаконня ж, інакше не назовеш!.. Для чого тоді ти на культурі сидиш?

— Ша, не кипи, Вірунько. Ми з тобою люди свої, завжди дійдемо згоди. Гріх на кума так нападати…

— Якби знала, нізащо кумом би не взяла!

— Не гарячкуй, будь ласка. Краще скажи, чи добрі готуєш своєму Іванові зустрічний? Чи дерунів напекла?

Цей жарт висуванець адресував також і до обласного товариша під стіною, щоб виказати перед ним свою обізнаність навіть у родинних справах заводчан. Помітивши зацікавлення присутнього, Лобода пояснив йому, що чоловік цієї ось Віри Пилипівни якраз і є той відомий сталевар Іван Баглай, що зараз у Бхілаї плавки дає. Скоро вибуде строк, має от-от повернутись. Віруньчиного погляду не уникло, як, пояснюючи, це товаришеві, Лобода водночас і вивчав його: кортіло, видно, «генієві» наперед вгадати, як той поведеться в питанні про собор, щоб і собі відповідно підкорегувати паруси. Але товариш, слухаючи Лободу, був непроникний. Тільки коли цей перебалакав, сказав йому стримано:

— А з тією таблицею вам таки слід розібратись. Факт справді дивний.

— Просковзнуло повз нашу увагу, винуваті, Павле Антоновичу, — поспішив покаятись Лобода, і була в голосі непідробна щирість за цей свій промах у роботі.

А Вірунька тим часом зірким своїм оком примітила в кабінеті ще одну річ: у кутку із-за сейфа ріжечком виглядало щось далеко засунуте і якимось плакатом прикрите… щось дуже схоже на таблицю чавунну!

— А то що? — запитала вона і, одним махом зірвавши з соборної таблиці плакат, жужмом кинула його під ноги й вилетіла з кабінету, зі злістю вдаривши дверима.

Невдовзі після цього непримиренна Баглайка вже сиділа в приймальні секретаря обкому.

IX

Зачіплянку цього дня ніби гедзі покусали: багато було злих.

— Наче в душу тобі наплювали, — сказав Федір-прокатник. — Ну, зловив би я тих злодіюк…

Як на те, в нього ще й «Кама» того дня зіпсувалась. І з жінкою за ніщо посварився. Інші теж ходили дражливі, прихнюплені. Мабуть, якби заявився сьогодні Лобода-висуванець на Веселій із своїм нержавіючим оптимізмом та свіженькими анекдотами, то навряд чи став би хто слухати його «вірменське радіо». І вже напевне, що ніхто зараз не сів би з ним забивати «козла»: маєш охоту — сідай і сам із собою грай!

Несподівано з’явилась на обрії кочівна бригада реставраторів, що ставила свого часу сміховинне оце риштовання, яким так ніхто, крім лелеки, й не скористався. Тижнів два тоді товклися тут, із собору зробили собі нічліжку, горілку пили та дівок водили — така це була бригада, що її роботу Зачіплянка інакше й не називала, як халтурою. І ось знову з’явились, зачули поживу. Адже разом з таблицею тепер із собору було ніби знято якийсь покров схоронності, недоторканості, віднині собор став об’єктом ненадійним, і це, певне, якраз і пригнало мерщій сюди халтурників (відомо, що й на руйнуванні часом можна добре урвати)… До того ж згадала ця братія про колись уже виконані тут роботи (хоч і було їх на копійку), спом’янула якийсь свій договір, що його, мабуть, уже й миші з’їли. Бригадир реставраторів, щуплявий підтоптанець у береті, умовляв селищан підписати йому якогось акта, виправдальним тоном пояснював на майдані, чого роботи було тоді заморожено:

— Ви ж знаєте, як це в нас: то кошторис не затверджено, то оліфи нема…