Про УКРЛІТ.ORG

Собор

C. 35

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (988 КБ) pdf (616 КБ)

Arial

  • Times New Roman
  • Arial
  • Calibri
-A A A+

— А чи мені дав би він оковитої хоч ковток? — солодко приплющує очі Махно.

— О, для тебе, батьку, він би з щирою душею, — заспокоюють. — Тобі він із своїх запорозьких скарбів гетьманську булаву віддасть. Адже ти найперший гетьман нашої свободи!

У плавнях, втомлені після переходу і добре захмелені вже натовпом пристають махновці до свого ватажка:

— Батьку, вдохнови нас!

Він з ними нещадний, він дозволяє собі до них звертатися так:

— Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, і тольки! А я вам даю ідею! Динаміт духовності даю! Зі мною до неба підніметесь на вітрах повстанства! Як лицарі степу підніметесь, щоб збудувати перше в історії бездержавне суспільство, встановити владу безвладдя…

— Вдохнови, вдохнови нас, батьку!

— Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всі гріхи відпускаю вам наперед… Ану, потрусіть його! — І Махнова нагайка рвучко показує з плавнів на далекий, маревіючий на крайнебі собор.

Туди, до собору! Штурмом взяти його! — так велить отаманів з китицею нагай.

І вже по бруках передмість свобода копитами дзвонить, вже двері собору навстіж, коні попід собором парують без вершників у порожніх сідлах. А ті шахтарюють всередині — розчахнули царські врата, тягнуть ризи, чаші, різне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць… Адже весь край оздоблював цей собор, квітчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпілець присів, роззувсь, намотує на ножище шовкове покривало, повз нього пробігають, зубами зблискують у реготі:

— В шовкових онучах топтатимеш ряст?

— А що? «Будем, брате, з багряниць онучі драти…» Так і роблю.

У вівтарі теж реготня, там порубайли чубаті причащаються, п’ють нахильці вино із золотих чаш! А попа й близько нема, не біжить добро своє рятувати, десь мре біля попаді з ляку, бо чув уже, як оці хлопці одного попа, запідозреного в білому шпигунстві, піймали і на станції Синельниково живцем у паровозну топку запхнули. З реготом пхали, бо піп виявився товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не хотів, щоб лою з нього натопили, випручувався з рук, в’язи вивертав, та натужно, з ненавистю кидав Махнові межи очі одне лише слово:

— Сатана… Сатана…

Лунає свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов із вівтаря в шапці кудлатій, у ризах наопашки і свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь із затінку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке:

— Не свисти.

Сивоусий Яворницький як із-під землі виріс — багато хто з махновців знав його в лице.

— Чого тобі, діду? — насупився Штереверя.

— Не годиться свистіти в хаті. Мусив би знати звичай батьківський.

— Це ж не хата!

— Тим паче. Храм! Храм краси, історії, храм зодчества козацького… А ви як у конюшні…

— Замовч, діду! Бо в нас за такі речі… раз — і кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблі я: один мах — і дух з тебе випущу!

— Мій дух, парубче, не боїться тебе.

— Овва? — Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. — Невмирущий ти? Ні куля, ні шабля тебе не бере? А якщо попробую оцією…

— Ти мене шаблею не лякай… Чуєш, пороги на Дніпрі ревуть? І могили гомонять, і вітри гудуть? То все мої спільники! Діло моє віки переживе! Рєпін мене для вічності малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу!

Голос Яворницького лунав у соборі дужо і владно. Зовсім, видно, його не лякала збройна ватага.

В одного з махновців, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав із рук і кремінь, і губку. Кинув, сердито затоптував ногою.

— Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору!

— Ой, папашо, встрелимо! — весело погрозився кудлатий махновець, підбираючи кремінь з підлоги.

— Як маєш порожню макітру на плечах, стріляй! — бунтувався професор. — На твоєму боці сила, на моєму — правда. Сила розвіється, а правда ніколи!

Роздуднілий гнівний голос його дуднів на весь собор, аж надворі почули, гукнули звідти:

— Ведіть професора сюди! Сам Нестір Іванович допит йому вчинить.

І от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотій з запорозькими вусами і перед ним обвішаний зброєю, грізноокий, з масними патлами на плечах володар стихії. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-під насуплених брів навдивовижу спокійно.

— За що, професоре, з моїми хлопцями не помирився?

— За вогонь. Не креши, кажу, а він креше. Іч, найшовся Герострат із хутора Голопупиного… Йому хоч і спалити собор… А ти його будував?

«Чому він сміє так розмовляти зі мною про моїх орлів? — довбав його пильним поглядом Махно. — І чому я слухаю його? Чому терплю? Яка сила за ним? Чи що кругом уже морем комунія наплива? Чи справді смерті не боїться? Така відвага запорозька в ньому живе?»

— Тобі не подобається, професоре, моє військо чи мої ідеали?

Вус Яворницького сердито ворухнувсь:

— То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва — це не моя стихія…

Натовп колихнувся, оступивши Махна:

— Батьку! Та що ми з ним антимонію розводимо? Одразу ж видно — контра, ворог повстанства… У дядьківську вишиту сорочку вирядивсь, а дома, мабуть, буржуйські шуби міль проїдає!

Спохмурнів Махно, злі тонкі губи стиснулись, стали ще тоншими. «Та що це зі мною? Раніш би, діду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б тебе на той світ… А зараз справді антимонію розводжу! До чогось прислухаюся в собі? Щось хочу почути? А що чую? Непримиренність твою? Ревіння порогів, що за тобою ревуть?.. Царя не злякався, але ж я тобі вище, ніж цар!»

— Джуру сюди! Ягора!

На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батіжком. Махно ткнув йому в руку наган.

— На! Укокош! — кивнув на Яворницького. — Ціле військо він наше образив.

Наган важкий, тягне донизу незміцнілу руку, барабан набитий патронами — смертю набитий…

— Цілься! Цілься йому просто в кишки! — під’юджує  натовп. —Натискуй! Плі!

Ноги підкошуються хлоп’яті, в очах темніє. Вислизнув із руки наган, упав на землю.

— Не буду!

— Чого?

— Не буду… і тольки!

Аж Махно заіржав холодним сміхом:

— Оце я люблю! Моя вдача. Мій характер! За це й тебе милую, — хизуючись власною великодушністю, звернувся до Яворницького. — Дарую життя! Що оковитої цареві не дав! А мені дав би?

— Музей у місті, — відповів Яворницький ухильно. — А місто ж не твоє, робітничі дружини тримають.

— За ковток оковитої місто візьму, — хвальковито відрізав Махно. — І в музей твій нагряну. Ось при мені шабля еміра бухарського, хочеш — на згадку в музеї залишу?

— В мене музей запорозький, — буркнув Яворницький. — Шукаю найперше те, що запорозькі зброярні давали. Славою налите збираю…

— А ще?

— …та ще рало хлібороба беру. Леміш від давнього плуга… — Глянув на хлопця, ніби саме йому пояснював. — Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Дніпрі… Таке збираю.

Говорячи, Яворницький помітив, як уважно, жадібно слухає його хлопчик-недоліток, що тільки-но мав його укокошити. І наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усіх скарбів є для людини найцінніше.

— Метал зварити — це вам не юшку забовтати, хлопці… Кишки випускати й дурень зуміє. А таємниця майстрів, таємниця, скажімо, дамаської сталі… кому вона з вас відома?

І на Махна в сумовитім роздумі дививсь. «Ти людина-легенда, чому ж діла твої чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник… Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує…»

Штереверя випхався у золоті своїх риз наперед, з пузатою сулією в руці — певне, бажав поблазнювати перед отаманом:

— Професоре, а мені в твоєму музеї місце знайдеться? Годящий для історії?

Яворницький глянув на нього вивчально:

— Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані… Чи самогону оту сулію… Бо що ж іще?

— О, та ти жартун, діду, — блимнув спідлоба Семенюта, швидкий до розправ. — Спустити б тобі штани та всипати за твої професорські жарти. Жити набридло?

Всі звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик… Та батько Махно розсудив інакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв!

І Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнішав, подобрішав одразу і, звертаючись до натовпу, справді став про собор цей оповідати. Раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю. Того року закладали його, коли цариця-сука Січ розгромила. Полюбовник її По-тьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж — хоч вели нас на сустави рубати! — натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!..

— Добре заливає старий опеньок, — кинув із натовпу рябощокий махновець у кудлатій папасі, а Яворницький, впіймавши його очима, враз прикипів до нахаби суворим поглядом:

— Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архітекторами, що собор цей тобі, ледащові, будували… Побачимо, що ти збудуєш.

Махно вловив у цьому ніби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатіщих своїх теоретиків.

— Розкажи йому, — ткнув на Яворницького, — про наш рух, бо лекції читає, а сам темний…

 
 
вгору