— Кошут…

Блаженко переплутав це слово з «тешік» (будь ласка), яке він знав, і заперечив:

— Ні, не це! Води, розумієш, води! — І знову показав, ніби п’є.

А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів. Роман, який за час перебування на чужій території з дивною кмітливістю навчився ловити загальний зміст чужих мов і жестів, зрозумів з мови старого, що й тут колись була революція і предок цього дідугана був офіцером революції і загинув у бою з військами царя Міклоша. І що нині цей старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку, де колись збиралися революціонери Мадьярорсага і де живе славний дух його предків — гонведів.

— Габору нем йов! — кінчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати.

Тоді Блаженко сам пішов по нишпірках.

Він натикався на багато дивовижних чудових речей, яких ніколи не бачив раніше і від яких у нього тепер розбігалися очі. Однак, покрутивши добро в руках, він знову кидав його туди, звідки взяв. Вірячи у прикмети, Роман був певен, що як тільки він — всупереч совісті — візьме чуже, скривдить когось, так щастя й відступиться від нього: не вийде він тоді з маєтку живим! Старий же з-під насуплених брів весь час зірко стежив за ним, сердито чекаючи Романового гріхопадіння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами?

У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко підійшов з нею де стола і подав старому:

— Пий, графе! Роман боявся отрути.

— Пий… Кошут! Угорець пив.

— Стоп! Досить!

Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Він добре знав, куди він іде.

— Слухай, мадьяре… як нас тут переб’ють, капут… розумієш… То щоб поховав по-людському. Чуєш?

Наверху в залі було повно диму. На підлозі лежали, стогнучи, поранені. Тут уже утворився цілий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечності спуститися вниз, на перший поверх, але ніхто з них не згоджувався на це. Вони воліли бути вкупі всі до кінця і тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибині душі був радий, що вони з ним,усі вкупі.

Блаженко рачки поліз попід стіною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах крові. Кулі впивалися в стіну над головою, і штукатурка сипалась йому за шию. Бійці, причаївшись з боку вікон, стояли напоготові, але не стріляли. Німці боялись з’являтися на видному.

Небо на заході жевріло, оголялося блакитними островами.

«Сонце заходить на погоду», — відзначив мимохіть Роман.

Черниш, голий по пояс, лежав спокійно, ніби відпочивав після великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м’язистих грудях також схрещувалися білі бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще більше витяглеся, підборіддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щік. Маленькі спраглі губи міцно затиснуті.

— Товаришу командир…

Черниш суворим поглядом, не кліпаючи, дивився в протилежну стіну і не чув Блаженка.

Обагрену яскравим заходом стіну клювали кулі. Велика картина в золотій рамі гойдалася на нитці, а намальований угорський рицар на баскому білому коні рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. І всіх їх клювали й клювали невидимі лтахи, і вони гойдалися на нитці.

— Товаришу командир, це я… Товарищу командир… Черниш зморщився і, з зусиллям відірвавши очі від картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розімкнув йому тверді губи і притулив до яих банку. Черниш ковтнув кілька разів і зітхнув.

— Де Брянський?.. Де Сагайда?

Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сіверцевим біля рації. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидві руки, і давав їм вказівки.

— Відправте мене в санчастину, — вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. — Я поранений. В цей час біля вікна хтось гукнуа:

— Ідуть!

І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу.

— Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха.

За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців. Очі Черниша розширилась:

— Так вони кругом?

Блаженко мовчки зітхнув.

Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків потьмарились, і красень рицар потьмарився також. Тільки білий кінь басував, як і перше.

Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. Бійці заніміли, вражені: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження.

Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал,

Ни-ги-где я ми-лай не нашел!

Зухвалий спів наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзі на дверях з’явився і сам співак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристаній гімнастьорці з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бійця світилося широкою посмішкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло інших.