Не горів лише панський будинок у центрі просторого дворища, осяяний з фасаду полум’ям. Стрункі білі колони, обвиті диким виноградом, стояли біля його входу. Черниша будинок вразив своєю архітектурною досконалістю. Не займаний полум’ям, він білів у темряві, мов казковий, заворожений від усяких стихій палац, височій, як справжній володар цього розбурханого чорного степу. Зяючі отвори вікон з багристими зблисками на уцілілих де-пе-де шибках мовчазно і загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвір я і на мить зупинилися вражені.

Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об’єктом, який був щойно іншим, таємничим світом і бив, стріляв по тобі, а зараз ти мусиш увійти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, і все ж зупинишся, бо вона, будівля, по інерції ще дихає на тебе неприязно. І лише зайшовши досередини і гукнувши щось товаришеві або навіть самому собі, ти наче обвієш чужі стіни своїм подихом, і вони вже стають близькі, освоєні, як трофейна зброя, що вистрілила вперше в твоїх руках.

У стайнях ревіла прив’язана худоба, душачись у диму і згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум’я і стало, злякано озираючись. Загледівши біля мінометників коней, воно довірливо пішло на них, шукаючи матері. Зовсім мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими ніжками дибало до них і довірливо йшло в руки бійців. Кожному захотілося погладити його. Роман Блаженко обійняв лоша за шию і притулився шершавою щокою до його атласної мордочки. Черниш гірко посміхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоці далека ніжна рука…

— Гляди, заколені його своїми вусами! — гукали бійці на Блаженка.

— Кумисом би малого напоїти! Повітря від близького пожарища нагрівалось, і бійцям ставало тепліше.

XXV

В другій половині дня пронеслася чутка, що праворуч під натиском ворога сусіди драпають, оголяють фланг. Невідомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже її знав кожен. Нервова тривожність з’явилася в рухах бійців. І хоч міномети з-за дотліваючої скирти чахкали, як і раніше, але боєць, навіть опускаючи міну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в піхоті. А там, у вибалку за маєтком, де залягла піхота, було неспокійно. Кулемети захлинались. Прибіг зв’язківець з полку і на оклик Сагайди нічого ие відповів, тільки махнув рукою. З’явилися штабні працівники, заклопотано кудись поспішаючи. Пробігла задихана полкова, розвідка. Козаков біг у розстебнутій фуфайці, з автоматом в руці. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, він навіть не помітив Сагайди.

Комбат вимагав вогню і вогню. Сагайда бив і бив, збентежено поглядаючи, як тануть міни, як загрозливо росте купа порожніх ящиків. Що буде, коли вистріляє міни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездоріжжю.

Черниш стояв на спостережному пункті, виритому цієї ночі просто в полі за маєтком. Він сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, і Сагайда згодився, бо в глибині душі вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопі, біля Чернишевих ніг, сидів над апаратом Блаженко-старший. Після того, як у бою під висотою одного а телефоністів поранило, Романа поставили на апарат, і він, з властивою йому ретельністю, взявся до нової роботи. Водночас він виконував при Чернишеві обов’язки ординарця, хоч і робив це не з волі Черниша, а тільки з власної ініціативи.

Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночі нашвидку, Черниш був не зовсім вдоволений, — і від вогневої забрався далеко, і видно звідси не все, що хотів би бачити… А тепер міняти місце було вже лізно. Сіре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощині, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомін. Та лощина непокоїла Черниша найбільше. Зараз на правий край її саме вповзали ворожі бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мінометів туди. Мінометники били на крайньому заряді, і влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кілька мін лягло за машинами гам, де брели десантники, і коли дим розвіявся, Черниш побачив, як німці збирались по кілька чоловік у гурт, напевне, біля вбитого або пораненого.

Незабаром тріскотнява і гармидер знялись і ліворуч в лощині, десь зовсім близько, де було досі порівняно спокійно. В лощині раз за разом зривалось «ура», гучне, далеко тануче, але піхоти не видно було.

«Мабуть, кричать навлежки, — майнула Чернишеві догадка. — Знаємо ці штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!..»

Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю її трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завірюха. Гамір наростав.

І ось з тої завірюхи, з балки стали вискакувати бшціз один. два, потім цілим табуном. Бігли сюди, на маєток. Видно, там, у лощині, кимось дано було команду відійти. Чернишеві було це зрозумілим: протитанкову артилерію ще не встигли підтягнути, і піхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищі… Відійти до маєтку, закріпитись… Але чи не занадто поспішливо? Чи не паніка це?