І тепер, хоч колеса стрибали по камінню і щось металеве доразу стукало йому по голові, він спав і навіть бачив сон. Іому здавалося, що це командир полку Самієв товче його Ісулаком по голові і наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлікти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патріот піхоти, органічно не терпів «модників», «кубанщиків», як він говорив, а Сагайда саме й належав до найзапекліших «кубанщиків». Кубанка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрічаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своїм кулаком. Сагайда давав слово скинути і… знову не міг розлучитися з нею. «Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой», — любив він співати в землянці. Шовкун, похитуючись, дрімає в сідлі. Мокра, спітніла у день спина тепер замерзла: накидку він тільки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направді шинель його була десь глибоко закладена у возі до привалу її не добути. А привалу все не давали. Дорога підіймалася вище і вище. Попереду в темряві рушилася, гаркотіла, звиваючись, безкрая людська ріка, текла не вниз, а насупроти гір.

— Це ти. Шовкун?—озвався якийсь вершник у темряві, порівнявшись з ним. По голосу не можна було впізнати, хто це, бо вершник хрипів. Тут усі похрипли, відколи війшли в гори з їх стуленими джерелами та різкими змінами температури. Придивившись, Шовкун впізнав Романа Блаженка. Роман їхав у гострій смушевій шапці, як у шоломі.

— Ти ж їхав у каруці? — здивувався Шовкун.

— А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине… Він геть розбився в сідлі.

— Без звички воно, звісно… А ти, Романе, в цій шапці наче румунешт.

— Добряча шапка! Чабанська… Це мені Хома дав. І де він їх видирає?

— А пілотка?

— Пілотку я заховав у кишеню, бо їду й дрімаю… Так і дивись, що загублю… Вже багато їдуть без пілоток: погубили сонні.

— Вибились люди зі сну… А маршеві кінця не видно.

— Дорога… Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун?

— Це не Карпати. Це Альпи.

— Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту війну в Карпатах убито… Сусід, ідо з ним був, каже, що навіть братська могила е десь у горах.

— Де наших могил немає, Романе… Наші люди скрізь бували.

— Нам наче на роду написано — завжди всіх визволяти і всіх рятувати.

— А кому ж… Тут люди, бачиш, якісь вутлі…

— А німець тікає — конем не догнати. ’ — В горах зачепиться.

— Знов буде хрещення.

— Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час від хрещення до хрещення.

— І самі охрестимось. І їх охрестимо в кращу віру.

— Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде — інакша.

— А ми також хіба такі вийдемо?

— А вийдемо?

— Вийдемо!

Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зірвав з Блаженна шапку і пошпурив її далеко вбік.

— Хто то?

— Комбат наш…

— От тобі маєш, — спокійно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишені пілотку.

— Він з усіх поскидав невоєнні шапки, — усміхнувся Шовкун. — Скрізь у кюветах лежать.

— Та я ж її тільки вночі одягав. Удень я знаю, що не можна.

— Ні, тобі, Романе, в пілотці більше личить… В шапці ти… на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться.

— То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та приміряється… Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди…

— Нелегко, видно, було і їй тут, Європі. Розтерзали звіри, назнущалися… Тільки від нас порятунку й жде.

— Але ж зимно!

— Я сам геть зазябаю…

Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все більше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу від коня, приємно гріло й заколисувало. Темрява важчала, наче самі гори змикалися над головою. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. «Що за мана?» — стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кінь ступає назад, немов чимось наполоханий.

Переїхали убрід бистру гірську річку і знову ввійшли в шосе, як у тунель.

Опівночі зірвався вітер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури.

— Вже, либонь, противник недалеко, — обізвався Блаженко.

Шовкун сопів у сідлі і не чув його. Серед темної ночі попереду несподівано піднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище підіймались бійці, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарешті, стало видно, що горить високий міст над якоюсь гірською річкою. Полум’я билось у вітрі величезним червоним птахом. Похмурі відблиски лягали на гори, на сосни, на скелі. Скоро заграва осяяла й обличчя бійців, що їхали їй назустріч, суворо її розглядаючи. Скомандували привал.

Сагайда прокинувся від того, що підвода зупинилась і його перестало товкти в голову металевою ніжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-під шинелі, Сагайда в першу мить не міг збагнути, де він. Чому ці скелі в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й тріщить якийсь вогняний міст?