— О, будь ласка! — гукав він весело Маковейчикові, і, здається, був задоволений з того, що його звільняють від цього осоружного тарантаса. Тепер він уже напевне кінчить з війною і повернеться додому. — Будь ласка, товаришу!

Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподіванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким він мав випадкову і конфузну зустріч на висоті. Румун, усміхаючись,

пояснював жестами, що він хоче лише забрати з тачанки своє господарство.

— На, на, забирай! — охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблізлу смушеву селянську шапку. — Мені, крім коней, нічого не треба!

— Нуй бун герман, — белькотів румун, радісно підбираючи свої статки. — Нуй бун разбой. На самім споді тачанки лежали в сіні пахучі яблука, їх румун відмовився брати, лишаючи Маковейчикові на знак своєї прихильності. «Він мене не впізнав!» — зрадів Маковувейчик і вдарив по конях.

Йому було по-дитячому легко і гарно на душі. Сонце сяяло, коні іржали, румуни, звільнившись від них, як від тягаря, розкинулись поблизу циганським табором і вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям і щастям. «А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!» Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, лисий піхотинець без пілотки уже мчав з іншого кінця на своєму безтямному коні.

— Запини! — хрипло кричав він, як і раніш, по-кошачому уп’явшись коневі в гриву, а поли його шинелі розвівались, мов величезні сірі крила.

— Тримайсь! — сміючись, відповідали йому, і ніхто не зупиняв. — Коли сів, то тепер уже — куди понесе!

Протягом кількох годин, доки штабні писарі нашвидку оформляли в паперах передачу, всі уже пересіли на коней. У Брянського кожна обслуга дістала собі підводу. В третій обслузі їздовим сів Блаженко-старший. Він ретельно, по-хазяйськи вибрав коней і воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обійшов з Денисом кілька разів, постукуючи пужалном на колесах.

— До Букурешта доїде?

— Доїде.

Міцні колеса дзвеніли. Все ж, порадившись між собою, брати притягли звідкись ще й запасне колесо і його теж поклали на воза.

— Бо там, кажуть, піде камінь.

Все шосе тепер загриміло, заскрипіло, затупотіло. Підрозділи на ходу шикувалися в похідну колону. Командир полку Самієв щоразу обганяв її на мотоциклі, задоволене оглядаючи з коляски бійців і наказуючи командирам якнайсуворіше стежити, щоб ніхто не відстав.

— Тепер хоч на край світу, товаришу гвардії підполковник! —не втерпів Хаєцький, щоб і тут не висловитись. — Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!..

Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою. Тільки голови вершників виринали з неї, хитаючись ритмічно — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз…

Могутнього потоку не вміщало шосе, і багато верхівців скакало обабіч шляху прямо по хлібах, з радісним лементом, в бурхливім чаду гонитви.

«Яке щастя бути в полку!» — думав Черниш, скачучи з товарищами-офіцерами поперед своєї роти, і свиснув канчуком, забуваючи про все на світі.

XIII

Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйновані, чисті міста. Білі прапори на знак капітуляції звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордістю кидав погляди на ці символи покори, які наче стверджували його безмежні права, законність його волі і непереможну міць.

Міська публіка стіною стояла на тротуарах і, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомі війська — шумливі, нестримні, повні енергії. Вершники, сірі від пилюки, обвітрені суховіями півдня, з потрісканими губами, мчали по дзвінкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навіть попити води. Бо на стінах міських будинків уже виростало величезне, в людський зріст «Л» з товстою, як рука, стрілою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це «Л», хоч вони, здається, йшли перші. Здавалося, що те «Л» само заздалегідь для них виростає на стінах по їхньому маршруту. І вони цокотіли й цокотіли по міських асфальтах, вилітаючи знову в степ, і гнали, гнали коней, охоплені шалом переслідування ворога. Він же, уникаючи бою і поспішно відступаючи, ще більше притягував і дратував, як дратують мисливця свіжі звірині сліди.

Якось надвечір попереду встали м’які силуети гір, ніби вони виступили непомітно з блакиті самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишні, рум’яні стріли по білих хмарах, і ті стріли також, здавалось, вказували їм дорогу вперед, як грандіозні указки. Всю ніч без зупину їхали на ті гори. Тепер уже було ясно, що дивізія іде не на Бухарест, як сподівалися досі офіцери, а звернула і захід, у Трансільванські Альпи. Альпи!

Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бійцям довелося де скакати день і ніч, поки, нарешті, почали входити в гори. Незнайомі гори зустріли їх різкою зміною температури. Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була Ііестерпна спека. Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався іа воза і швидко заснув. Він любив поспати і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому.