Цензурні утиски були одною з причин, що змушували Лесю Українку вдаватись до начебто далеких від сьогодення світових сюжетів. Художнє мислення її, поетеси-інтернаціоналістки, сягало в різні часи, в життя різних епох і народів. Та вдумливий читач розпізнавав у шатах давнини довколишню дійсність, він розумів мову алегорій поетеси, оті палаючі знаки, якими вона таврувала ненависний їй, гнобительський, самодержавний Вавілон. Монументальні узагальнені світові образи приваблювали поетесу ще й тим, що давали місткий, високих концентрацій матеріал для роздумів про корінні питання людського буття, про оті, так звані «вічні проблеми», що завжди хвилювали митців. Вдивляючись в єгипетську або вавілонську давнину, створюючи характер античної дівчини або раба-неофіта, вводячи в українську літературу таких героїнь, як Міріам або Кассандра, поетеса всюди залишалась пристрасною гуманісткою, співцем людини, звеличувала людську особистість. Відкидаючи будь-які форми поневолення, вона досліджувала місце простої людини в світовій історії, в боротьбі за прогрес. Мистецькі симпатії свої Леся віддавала тим, чий дух не корився сірому будню, співала хвалу натурам цільним, незламним, тим, хто, пориваючись до ясного завтра, міг би сказати про себе устами одного з персонажів «В катакомбах»:

Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую…

«Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах», «Кассандра»… Ні, не ліг порох часу на ці витвори генія, гарячими вітрами пашать вони і на нас, людей космічної доби.

Рік за роком, в умовах, які аж ніяк не назовеш сприятливими, тривало поетичне сходження Лесі Українки до світових мистецьких вершин. Від перших простеньких мелодій її поезія здіймається до найскладніших звучань, до тих вершинних художніх симфоній, якими можна назвати її психологічно-філософські поеми та геніальні драматичні твори, що були суцільною і смисловою і тематично-жанровою новизною для української літератури. «Лісова пісня», «Камінний господар», «У пущі», «В катакомбах», «Блакитна троянда», «Оргія»… Навіть одним із цих творів поетеса увічнила б своє ім’я в літературі. А ще ж ота чарівної краси інтимна лірика. Художня проза. Блискучі статті про літературу, що їх поетеса друкувала в петербурзькому журналі «Жизнь», де виступали із статтями Ленін і Горький. А ще ж багатюща епістолярна спадщина, до якої зараз підступають дослідники. І до всього численні високохудожні переклади з росій-ської, польської, англійської, німецької, французької та інших мов,— у цій самовідданій праці Леся Українка теж постає перед нами як палка патріотка, переконана інтернаціоналістка, поборниця єднання народів.

З творчістю Лесі Українки в нашу літературу входили цілі світи, не знані чи малознані раніше, відкривались нові тематичні обшири, однак цінні для нас не лише її сміливі мандрівки в різні часи, до різних народів, важливіше те, що, беручи навіть відомі мандрівні сюжети та відстояні у віках міфологічної місткості характери, вона трактувала їх щоразу по-своєму, надавала їм нової глибини, оригінальної філософської наповненості, поетичної свіжості.

Не багато хто виходив на такі океанні простори, досягав таких масштабів художнього синтезу. У нас часто згадують Шекспіра, тривожать його тінь кожного разу, коли хочуть підкреслити найвищий ступінь досягнень митця. Але якщо вже де виправдані ці асоціації, якщо доречно де говорити про силу шекспірівських пристрастей, глибину та об’ємність характерів, про найсміливіше філософське дошукування отих «вічних», визначальних істин людського буття, то це доречно буде сказати тут, коли думаємо про Лесю Українку, коли входимо в світ її героїв, монументальних художніх побудов. Для її поетики характерна ясність форм, природність інтонацій, афористичність вислову. Слово Лесі Українки ніколи не позує, йому протипоказана штучність, в її художній мові не залишається місця для риторики,— щирістю почуття, глибиною думки захоплюють читача її твори.

Поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими славними класиками, Леся Українка наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну мову, вдосконалювала художню стилістику. Лесина поезія ткалась із ясних барв народних діалектів, говірок: Волинь і Наддніпрянщина, Карпати й Галичина постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом художнього відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком. Ні, не задовольнилась би вона сірим щебенем штампів, сотнею чи двома отих потворних канцеляризмів, убогим прісним отим сучасним «язичієм», що ним дехто послуговується і в наші дні. Леся розуміла свою відповідальність, тому постійно дбала про стильове, лексичне й синонімічне збагачення рідної мови, і це теж додає їй заслуги в нашій культурі, в нашому красному письменстві.

На самовідданих, мужніх, одержимих, на таких, як Франко, Грабовський, Леся, трималося культурне життя нації. Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань були ті героїчні плацдарми української передової культури, на одному з яких, поруч із своїми сподвижниками, від юних літ і до останнього подиху стояла наша прекрасна Леся Українка, стояла з вояцьким щитом у руці, мов легендарна дівчина-витязь, закута в кольчугу свого безстрашшя, гідності й правоти.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!

Провісниця революції, вона бажала скінчити свій шлях так, як і починала: із співом на устах!

Рано обірвалася її пісня, її щиросердий спів. Відстань безжально коротка лягла від першого ранку, що зарожевив крайнебо маленькій Лесі посеред мальовничої природи українського Полісся, і до того останнього сонця, що відпалало їй сухим вогнем в далекім гірськім Сурамі. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла не зломлена духом, і образ її таким живе й житиме для нас — сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності й великім творчім горінні.

За життя Лесі Українки не рясно дісталося їй, багатостраждальниці, тих лаврів, того визнання, яким увінчує її ось наша нова епоха. Майбутня ширококрила слава поетеси тоді ще тільки зв’язано билася їй біля ніг, і голос її поезії, часом здавалося, падає поблизу, гасне, ніби в тумані.

Потрібен був час, щоб в усій справжності відкрилась нащадкам величава постать Лесі Українки, її подвижницька праця. Потрібен був Жовтень, барикади, Сиваші й Перекопи, щоб докорінно змінились історичні долі цілих народів, щоб уже не розшматована пазурями хижацьких імперій, а єдина, возз’єднана під ленінським прапором братерства нова, соціалістична Україна всенародно, з почуттям національної гордості вшановувала, уславлювала свою улюбленицю, свою геніальну Лесю.

Творчість поетеси давно уже вийшла з українських берегів. Її лірика, поеми, п’єси, будучи перекладені на десятки мов народів Радянського Союзу, мовби здобувають собі друге цвітіння, слово Лесі Українки йде до наших друзів у соціалістичні країни й на всі континенти. Ювілей поетеси разом з нами сьогодні за ухвалою ЮНЕСКО відзначає весь культурний світ.

Там, де гарячий вітер пустелі колись обвівав самотню постать жінки з України, що з сумом дивилась, як замітає хамсин горьовиту долю фелаха, а понад Нілом, душу ранячи поетесі, під гуркіт барабанів, з нахабним свистом крокували зайди-колонізатори,— сьогодні там, попід пальмами Єгипту, переможно крокує художня краса «Лісової пісні», волинська Мавка чарує людей!

Ось такі корективи вносить історія. Ось так розпорядилась вона, визначивши конечну верховність істини та нерозлучної з нею краси.

1971