На Волині й зараз нам покажуть урочище Нечимне, що нібито стало місцем дії «Лісової пісні», покажуть і галявину, де стояла хата пасічника дядька Лева,— у його родичів зупинялась свого часу поетка. В цьому урочищі просто неба львівські студенти недавно показали «Лісову пісню» для земляків Лесі Українки. Дбайливо бережуть земляки знаменитий білий будиночок в Колодяжному, де Леся трудилась, і кадуб-криницю, з якої вона джерельну воду пила… В дитинстві обдарована дівчинка бавилася з однолітками серед руїн Луцького замку, де її юну уяву хвилювали образи «віку лицарського», образи людей мужності й честі, що їх вона не втомиться оспівувати впродовж усього життя.
Леся називала Волинь прекрасною колискою своїх страждань. Справді чудовий цей край з його лісами, зеленими тунелями доріг, хмелем, що в’ється аж до неба (тут його здавна культивують), з синявою чистих лісових озер, що і вночі світяться м’яким сріблястим світлом. Ось у цьому краю, де величезне озеро Світязь розповноводилось серед лісів вільно і дико, серед розкішної природи молода Леся боролась з тяжкою недугою, що на довгі роки приковувала її до ліжка, тут звідусіль чула вона стогін свого поневоленого народу.
У еллінів, великих поетів античності, прекрасні створіння народжувалися з моря, з піни морської. Про нашу ж поетесу можна сказати, що вона разом зі своєю поезією народжена була морем народного життя. В її поезіях, сповнених мужньої енергії, клекоче наростаючий гнів народний, б’ється його думка, його одвічний потяг до свободи.
Росла й виховувалась Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од людей порядних, не пустодухих, не змізернених, дід Лесин був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її — Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції, продовжуючи справу, колись розпочату Герценом, друзями родини були такі люди, як Лисенко, Старицький. Добрим словом годиться згадати сьогодні турботливого батька Лесі — Петра Антоновича Косача і матір її — відому нашу письменницю Олену Пчілку, уважну виховательку й невтомну громадську діячку, чиї риси характеру, вольовита вдача передалися і її геніальній дочці. Додамо лише, що разом із ро-динно близькими людьми майбутню поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня передова Україна. Волинські й полтавські враження, київські обшуки, саме народне життя кликало її до тої праці, якій Леся присвятила себе до останку.
Десять томів творів залишила вона своєму народові, десять томів, у яких зімкнуте таке інтенсивне й розмаїте її духовне життя.
Очима Наддніпрянщини і Галичини схвильовано стежила тодішня Україна, як рік за роком тендітна дочка її своєю невсипущою працею «будує вічне і величне, щось незрівнянне і потужно-гарне», міцним своїм словом мурує нетлінні вежі рідної культури, де «кожний камінець — проречистий свідок муки народу твого».
Де б не була вона: в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в привітній Грузії, що стала для неї другою домівкою, з яких би часів не зачерпувала теми, сюжети, мотиви своїх творів, усе в них кожним порухом душі, кожним виблиском думки пов’язувалося з Україною, з народом, який виплекав її і якому вона хотіла бути корисною в його духовному поступі, в боротьбі за соціальні й національні права. Вболівання за долю трудової людини, за майбутнє свого народу — саме це спонукало Лесю шукати нових шляхів, які вивели її до робітництва, до соціал-демократів, до «Маніфесту Комуністичної партії». Любов патріотки давала їй дар ясновидства, вона була серед тих, хто передчував неминучу соціальну бурю, в її поезіях чуємо голос провісниці революції. Спів її звернений у майбуття, де за валунами важкої свинцевої дійсності поглядові поетеси вже відкривались сонячні ландшафти свободи.
Поки що ж світила вона «досвітні огні» своєї поезії серед безмежної самодержавної ночі. Добре знала вона ту полярну ніч сатрапів і поліцмейстерів, донощиків і словоблудів, де кожну думку живу кувалось у лещата казенності, де саме українське слово зазнавало державного переслідування, де в’язниці були переповнені, а натовпами етапників — робітників, селян, студентів — сіріли тисячоверстові каторжанські шляхи. Яку ж треба було мати відвагу духу, щоб і серед тої, здавалось би, вічної суспільної заледенілості гукнути в пітьму: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала…» Леся не боялась «таких червоних необачних слів!»
Зі всією щирістю й гіркотою визначала вона становище свого покоління:
Орлині крила маєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Слово розради знаходила поетеса для тих, хто вагався. Товаришам несла сестринську свою підтримку й збадьорення. Свою ж вдачу, свої власні настрої, мабуть, найповніше виповідала в таких віршах, як «Гетьте думи, ви, хмари осінні!» або в циклі «Невільничих пісень», чи в поезії «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…» 1905 рік, весняний шквал революції викликав пристрасний порив поетеси: «Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною…»