Про УКРЛІТ.ORG

Микита Братусь

C. 23

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (222 КБ) pdf (197 КБ)

Calibri

-A A A+

Якось, в найскрутніші для нього часи, зізнавався мені Степан Федорович:

— Ось мене обвинувачують, Микито Івановичу, в кар’єризмі, в непошані до свого авторитетного професора… Є передо мною два шляхи на вибір: чи рахуватися з авторитетом професора, чи рахуватися з народом, з його вимогами, його інтересами. Я знаю, що професор осуджує мою поведінку, і мені боляче, що він вважає мене невдячним учнем. Бач, мовляв, старався, виховував його, покладав які на нього надії, а він тепер іде проти мене Бо професор думає, що виховував він мене сам. А мене ще виховували комсомол, партія, народ, і я радий, що вплив цього виховання виявився сильнішим від впливу їхньої формальної, мертвої науки!

Сміливий, войовничий він, товариш Миронець…

Пам’ятаю, приїхав у ті роки один гладкий авторитет з Наркомзему і замість того, щоб підтримати молодого вченого, сам навалився на нього. Збирає широку нараду на науково-дослідній станції, скликає навколишніх агрономів, і мене (як самородка) — туди ж.

Звітує Степан Федорович про роботу станції, а насуплений авторитет, розвалившись за столом, раз у раз йому репліку:

— Ви киньте свої наукові терміни, ми знаємо, що ви нам задурманюєте ними голову! Розкажіть краще, які ви марнотратники!

Миронець вислухає і продовжує знову:

— Ось ми домоглися, що знищуємо шкідника розанову листокрутку на 98 процентів…

— Чекайте, — перебиває авторитет, — а в Америці ведеться щось у цьому напрямі?..

— Да…

— Так купіть у них за п’ять карбованців золотом книжку і не ведіть пустої роботи!..

Не витерпів я, підіймаю руку і — просто з зали:

— Ми знаємо станцію, знаємо багато цікавих і корисних їхніх робіт, хай доповість товариш Миронець… А ви, товаришу приїжджий, дайте йому змогу говорити. Кому не подобається — можна вийти провітритись…

Аудиторія теж загула обурено, підтримала мою пропозицію. Авторитет блимнув на мене вовком, а проте вмовк, і Миронець уже спокійно доповів про свої досліди, і його таки виявилося зверху.

А той «авторитет»? Був пізніше викритий як ворог народу, і відтоді його як корова язиком злизала.

Ось чому я кажу, що закони розвитку — велика річ. Завжди молодих інструктую:

— Стій міцно, юначе та молода дівчино, за правдиве, дій по велінню своєї совісті, відповідальної перед народом. Партія та народ — оце твій найвищий авторитет, твій компас, який тебе ніколи не підведе. В ньому твоя сила, щастя, багатство і неосяжні можливості.

Бо ще трапляються подекуди і в наші дні такі типи, що пробують досягти визнання в колективі не своєю щирою працьовитістю в інтересах народу, а різними сальто-мортале в залежності від погоди та ситуації. За моїми тривалими спостереженнями такі спритники рано чи пізно, а горять, як шведи. Бо в нас почесті не полюванням добуваються, у нас вони з землі ростуть, і мусиш трудодні у них повні вкладати, без фокусів. То там, за океаном, привілля всяким спритникам та пройдисвітам, що рідного батька продасть, аби тільки урвати собі так званого «місця під сонцем». Нашій молоді не доводиться шукати місця під сонцем, — на нашій радянській землі, де б ти не став, всюди тобі сонця вистачить.

Такі думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналізувати — хто в нас має успіхи в житті, а хто безславно зникає з горизонту.

В нашому саду сьогодні людно, шумливо, радісно: саджаємо «Сталінське». Радує мене оцей напружений трудовий гомін, оцей дзвінкий дівочий переклик, оцей мигтючий розкішний день!..

Коли зійти на саме тім’я нашого острова, то видно звідти територію, більшу, певне, за кілька бенілюксів, докупи взятих. На північ розкинулись плавні, наші південні, подніпровські ліси. Зараз вони ще голі, по груди плавають у сяючому розливі весняних вод. Над плавнями висять у чистому небі дужі орлани, засліплені весняним блиском природи, сяйвом безмежної повені… На південь — біліє наша Кавунівка та виселок червонопрапорців, бовваніють діючі рудники поміж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далі на південь — залягає відкритий степ, пішли за обрій щогли високовольтних ліній, побрели крізь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтікає їх. Бачу іноді — в тому текучому мареві начебто пишні оазиси-гаї зеленіють, і знаю, що незабаром зеленіти їм у степу наяву!

На самій вершині нашого острова, що твердинею звівся на межі плавнів і степу, стоїть легка альтанка, обвита рожами-мальвами, я сам спорудив її і люблю там іноді посидіти, як король у своєму королівстві, бо навкруги все оцими руками створено, бо сад же мій спускається довкола, по схилах острова, могутніми ярусами до самого низу.

Але зараз Микиті не всидіти у своєму зеніті — сила всякого клопоту в мене: саджаю деревця, приймаю відвідувачів на ходу, відпускаю саджанці… Так, відпускаю саджанці, і «Сталінське» своє відпускаю також! Недаром же я казав оце, що справедливість у нас торжествує неминуче.

Товариш Мелешко і товариш Зюзь, обидва тут як тут. Лідія Тарасівна якимось чином уже довела їм, що дозволи на відпуск саджанців зручніше буде оформляти не в конторі, а безпосередньо на острові, в саду, бо тепер, весною, мовляв, людям дорога кожна хвилина.

 
 
вгору