— Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець піклуєшся… Так оце в тебе не сімейщина, оце не приятелізм?

— Ні, ти відповідай мені на запитання, товаришу Мелешко! І не забудь, що твій син Порфірій теж на руднику марганець довбе!..

— Та й Порфирій же землі відцурався, під землю його потягло… Ти не спіши, Микито, з висновками, я тобі на твоє запитання ще відповім, а раніше ти мені поясни: хіба тобі не приємно, що на виставці, не десь, а біля нашого стенда вавілон стоїть, не про «п’ятиріччиних» поросят, а про нас добра слава котиться? «Чиє таке яблуко розкішне?» — «Червоного запорожця»! — «Де ще можна «Сталінське» дістати?» — «Аж ніде! То їхній пріоритет, то їхня колгоспна монополія!..» І тепер оце його, нашу емблему, нашу гордість передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос — не заперечую. Хай якийсь кущ смородини — мовчу. Але чому ж ще й «Сталінське»? Чому саме «Сталінське»? Чи вони вже такі ситі нашим сортиментом, що нічим іншим і вдовольнитись не можуть?

— Не корч із себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гірникам. І зовнішньою красою, і смаком, і особливо своїми рідкісними освіжаючими властивостями наш сорт помітно виділяється з-поміж інших і наче спеціально створений для людей важкої фізичної праці. Ти знаєш, що на світі, мабуть, немає праці, важчої за працю шахтаря і рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрію, Щоб створити для них щось надзвичайне, цілюще, таке, що було б гірникові достойною винагородою за його богатирські зусилля. Ти питаєш, чи приємно мені, що наші стенди в центрі уваги, що слава про нас котиться… Кому це не було б приємним? Але мені встократ приємніше, що гірник, піднявшись на-гора із жаркого свого забою, побачить дома на своєму столі у кришталевій вазі моє червонощоке, моє улюблене, освіжаюче «Сталінське»! Оцього я хочу, оцього я досягну. А те, що ви з Зюзем мудрували, відсилаючи молодого садівника Аполлона Комашку під три чорти, мені добре відомо, я таки вгадав, хоча ти й звиваєшся зараз вужем і не хочеш визнати… Логвине! Звертаюся до тебе як до колишнього міністра славної Кавунівської республіки, іменем нашої бурхливої молодості питаю: розгадав я ваші підводні думки чи ні?

— Гм-гм… Розгадав.

— І чого ти пристаєш весь вечір до чоловіка? — втручається раптом Оришка. — Він же таки наш голова, а ти бригадир чином, та й тільки.

— Я бригадир, Оришко, але я почуваю, що правий, і тому на моєму боці сила. А він, оцей ексміністр, хоч і голова, але, як кажуть китайці, — неправий і сам явно почуває, що він неправий, а тому тільки сидить та мукає. Ти б, Оришко, налила ще нам по наперстку…

Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем… Сидить собі хлопець на лежанці, мирно майструє шпаківню, а їй нібито стружки в діжу летять… З рідною дитиною не помириться, за онучу зіб’ють бучу — просто хоч бери їх та розводь.

— Ти, кажу, Логвине Потаповичу, — матеріаліст підкований, але діалектик дуже тугий. Ти завжди мусиш дивитися на життя як філософ, бо воно дивиться на тебе саме так і хоче бачити тебе в безупинному русі і розвиткові вперед. Ти зараз наїжачишся, чого це, мовляв, я тобі проповіді читаю і чи такий уже я сам, Микито, мудрий та дрюкований? Не заперечую, я теж у бога теляти не з’їв. До чого вже наче визнаний мічурінець і «войовничий глашатай» і «вірний послідовник його» — просто хоч бери та мічурінську пробу ставляй мені на лоба, — а, між тим, заглянув би ти мені в душу… Часто мене щось гризе, часто почуваю себе невдоволеним: мало, Микито, зробив, можна було більше і краще, треба було тільки сміливіше брати бика за роги. Мічурінська наука відкриває перед нами безмежні перспективи, в буквальному розумінні — безмежні. Далеко, далеко ще не всі ми, войовничі ортодокси, цілком і повністю осягли всю велич цього вчення. Адже можна справді все на світі оцими руками ліпити, перетворити фауну і флору знизу доверху, оновити природу до невпізнання, відповідно до бажань і прагнень людини. Звичайно, на перших порах це не кожному з нас просто і легко вкладається в свідомість, бо кожен з нас сам виростав у у світі, де всьому, здавалось, є певні межі. І раптом відкриваються перед тобою такі горизонти, такі перспективи, таким неосяжним війнуло простором! Думаєш, я не почуваю іноді на собі сковуючий тягар старих границь, рамок, обмеженостей? Помиляєшся, друже… Ось зібрались до мене взимку, до бувалого мічурінського вовка, наші молоді садівники та садівниці… Бий, але вчи! А Микита? Звісно, він має чим поділитись, крізь життя не йшов верхоглядом, по колосочку підбирав усе найцінніше, що попадалось йому на шляху, — а ось зіткнувся з молодими та сміливими, учу їх, навчаю мічурінської науки, а сам — по ходу навчань — коли-не-коли та й піймаю себе зненацька на тому, що — еге! Тут ти сам, учителю, ще й досі чомусь не переступив оцю межу, сам бозна, для чого ставиш курсантам якісь рамки. Дехто помітить, а більшість і ні, довіряються старому глашатаєві. Чекай, кажу, Микито, тут щось не те… Ану попробуй, що вийде, коли без таких рамок, коли наляжеш та зламаєш і ці бар’єри та бар’єрчики? І потім переконуєшся, що можна було і слід було їх зламати. Тільки ж треба для цього весь час прагнути простору, випростатися для богатирського розмаху і вміти розпізнати рутину, якою доброю та рідною вона б не здавалась тобі… Ми кажемо, Потаповичу: молодість світу. Ми піонери справжнього життя, лицарі великої науки. Так будьмо ж нещадними до себе! Хай молодече дерзання, хай вічна відвага всюди супроводжують нас… У нас є підстави поводитись і почувати себе на землі так, як почувався наш предок господь-бог-у перші сім днів Творіння!